Один місяць

Глава 8.  
Один місяць. 
Дорога додому видалася коротшою, ніж з дому. Сашко сидів біля вікна автобуса й майже не помічав осінніх полів, що пропливали за склом. Перед очима стояла лише Лілія. Її усмішка. Її очі. Її рука, яка лише на мить торкнулася його долоні.  
Він уперше за довгий час не боявся майбутнього. Тепер у нього була мета. Сергій Петрович чекав на сина біля хвіртки. Побачивши його, навіть не став нічого питати. Здогадався. Та просто міцно обійняв.  
— Це добре, синку,  що ти її знайшов.  
Сашко згідно кивнув.  
Увечері вони довго сиділи на кухні. Парував чай. На столі лежав свіжий хліб. Сашко розповідав усе. Про Яблунівку. Про ліс. Про хату. Про бабу Степаниду. Про Лілію. Про її слова. Про умову.  
Сергій Петрович мовчки слухав. Час від часу всміхався.  
— Ну що ж...  
Він поклав руку на плече сина.  
— Тепер  усе залежить від тебе.  
— Від мене.  
— І що думаєш робити? Сашко впевнено відповів:  
— Вчитися. Працювати. І стати людиною, за яку мені самому не буде соромно. Сергій усміхнувся.  
— От тепер я маю почати гордитися своїм  сином.  
За тиждень Сашко подав документи до університету. На факультет комп'ютерних наук. Ще встиг. Майже у останній день. 
Коли побачив своє прізвище серед зарахованих, довго стояв біля інформаційної дошки. Колись він був упевнений, що ніколи не матиме майбутнього. Тепер воно лише починалося.  
Навчання захопило його з головою. Мови програмування давалися легко. Викладачі швидко помітили здібного хлопця. Та найбільше Сашкові подобалося вечорами брати невеликі замовлення в інтернеті. Він тестував нові програми. Шукав помилки. Описував їх.  
Спочатку платили зовсім небагато. Та коли на картку прийшли перші зароблені власною працею гроші, він довго дивився на екран телефона. Посміхався. Не через суму. Через відчуття.  
Він більше не був тягарем. Він став самодостатньою людиною. 
 До наступної зустрічі з Ліліей, залишалося ще десять днів. Потім п'ять. Потім три.  
Сашко рахував їх майже так, як у дитинстві рахував дні до Нового року.  
Напередодні поїздки він довго ходив магазинами. Хотілося купити щось особливе. Щось таке, що змусить Лілію усміхнутися.  
Зрештою він вибрав гарний набір косметики. Продавчиня ще довго допомагала йому обирати.  
— Для дружини? Спитала вона. 
— Ні... Для...  
Він засміявся.  
— Для дуже важливої людини.  
Яблунівка зустріла його запахом мокрого листя. Вже був жовтень. Дерева  палали золотом та багрянцем. Повітря було прохолодним і прозорим. Лісова стежка здалася майже рідною. Сашко не йшов, а просто біг нею.  
Біля хвіртки його вже чекала баба Степанида. Вона наче знала, коли він прийде. — Приніс?  
— Добрий день. Так.  
Він простягнув пакунок.  
Стара навіть не заглянула всередину.  
— Для онуки? 
— Так.  
— Добре. Але це їй не потрібно. Вона і так вродлива. Вона спокійно забрала подарунок.  
— Я передам. Хай сама вирішує, що з цим робити. А ти поки йди до хати.  
Усередині було тепло. У печі потріскували дрова. Пахло сушеними яблуками, м'ятою та свіжоспеченим хлібом. А ще літнім лугом.  
Під стелею звисали десятки пучків трав. На полицях стояли скляні банки з корінням, ягодами, насінням і якимись настоями. А поряд зі старовинною дерев'яною скринею стояв сучасний холодильник. На широкому підвіконні лежав планшет, поряд із сучасним смартфоном. Біля вікна — акуратний ноутбук. Поряд із іконами тихенько блимав роутер.  
Сашко мимоволі усміхнувся.  
— Дивуєшся?  
— Якщо чесно,  трохи є.  
Степанида поставила перед ним велику глиняну чашку.  
— Одне іншому не заважає. Трави не сваряться з інтернетом. Якщо голову не забути.  
До кімнати тихо зайшла Лілія. Вона була вдягнена у охайне біле плаття. Поверх нього біла зелена кофтина, яка так гармоніювала з її очима. Вона була неначе лісова принцеса. З розправленим по плечам пишним рудим волоссям. Воно падало хвилями. Нижче плеч. Майже до талії. І лише на лобі було стягнуте білою стрічкою.  
Сашко підвівся. Задивився на неї. Так, немов побачив щось неймовірне. 
Вона  усміхнулася. Так щиро, що йому здалося — у хаті стало світліше.  
— Сідай. Чай охолоне. Розповідати будеш. Перебила його захват Степанида Степанівна. 
Вони сіли за великий почорнілий від часу дубовий стіл.  
Бабця  уважно подивилася на хлопця.  
— Ну. Починай. Чого за місяць досяг?   
Сашко не хвалився. Спокійно розповів про університет. Про перші зароблені гроші. Про роботу тестувальником. Про те, що вже сам оплачує частину своїх витрат.  
Бабуся слухала уважно. Жодного разу не перебила. Потім кивнула.  
— Добре. Отже перший крок ти таки зробив. А тепер запам'ятай. Гроші — гарний слуга. І дуже поганий господар. Не біжи за ними. Нехай вони біжать за тобою. Не намагайся заробити їх усіх. Ними можна отруїтися. І тоді ти ризикуєш загубити все, що є у твоєму житті. Пам’ятай про це. А з приводу твоїх перших успіхів, ти тепер можеш телефонувати Моїй онучці. А це дзвонити на планшет, щоб бачити її. Я тобі скину номери. На вайбер.  
- А звідки… Він хотів спитати, звідки стара бабця знає його номер. Але вона ніби прочитавши його думки зазначила: 
- Я ще багато про тебе знаю. Можливо і те чого ти сам не знаєш. Але перше випробування ти вже пройшов.   
Сашко уважно слухав.  
— І ще. Я тебе прошу - не працюй так багато, щоб забути, навіщо живеш. Бо тоді одного дня прокинешся багатим. І дуже самотнім.  
Вона зробила ковток чаю.  
— А ще бережи батька. Він уже багато віддав тобі. Настане день, коли настане твоя черга віддавати йому борги. Готуйся до цього.  
Сашко мовчки кивнув.   
Після чаю вони з Лілією вийшли надвір.  
Ліс був казковим. Золоте листя кружляло в повітрі. Під ногами м'яко шаруділи кленові листки. Злегка шуміли сосни. А десь неподалік дзюркотів струмок.  
Повітря пахло грибами, яблуками та димом із груби.  
Вони йшли мовчки. І ця мовчанка була красивішою за будь-які слова.  
Лілія першою порушила тишу.  
— Знаєш, а  я щодня думала, як ти там.  
Сашко усміхнувся.  
— Я теж.  
— Коли ти тоді поїхав. Вона зробила невелику паузу. Немов підбирала потрібні слова. -  Мені здавалося, ніби навкруги стало дуже тихо. Наче з мого двору забрали сонце.  
Він подивився на неї.  
— А я думав, що ти про мене забула.  
Лілія похитала головою.  
— Дурнику. Ти не правий. І просто провела рукою по його волоссю. Так легко. Так ніжно.   
Сашко миттю зупинився. Обережно взяв її за руку. Вона не відсмикнула долоню. Навпаки -  ледь стиснула його пальці.  
— Поїхали зі мною. Він притиснув її до себе. Вона не пручалась, а просто поклала руки йому на плечі. Сашко почав цілувати її. 
А вона заплющила очі. На кілька секунд. На поцілунок не відповіла.  Відсторонилась. 
— Я не можу. Погляд її був сумний та винуватий.  
— Чому?  
— Я маю бути тут.  
— Жити для бабусі?  
Лілія усміхнулася якоюсь сумною усмішкою.  
— Не тільки.  
— А для кого ще?  
Вона подивилася кудись у глибину лісу. Де між дерев вже збиралися вечірні сутінки.  
— Буде час... Дізнаєшся.  
— Це велика таємниця?  
— Ні.  
— Тоді поясни.  
Вона похитала головою.  
— Ще рано. Колись ти сам усе зрозумієш. Це лише додало таємності.  
Вітер закружляв між деревами жменю золотого листя. Одне з них опустилося Лілії на волосся.  
Сашко обережно зняв його. Вона подивилася йому в очі. І тихо сказала:  
— Дякую, що приїхав.  
— Я тепер приїжджатиму щомісяця. І буду телефонувати кожного дня. 
— Знаю.  
— І одного дня... Я все-таки заберу тебе звідси.  
Лілія усміхнулася. Не заперечила. Лише міцніше стиснула його руку. А десь неподалік, біля старої хатини, баба Степанида дивилася у вікно. І ледь чутно промовила сама до себе:  
— Поспішати не можна... Ще не час. Він ще не готовий.