Баба Степанида

Глава 7. 
Баба Степанида. 
Наступного ранку Сашко прокинувся ще до світанку. У рюкзак поклав круглий запашний хліб, який діду Тарасу раз на тиждень пекла сусідка Ганна. Ще дід дав від себе скляночку липового меду, А пачку доброго чаю й теплий вовняний плед, Сашко купив дорогою. А ще спитав у продавчині: 
- Невже ви справді на Фото дівчину з вашого села не впізнали? 
- А що я всіх знати повинна? Обурилася та. – Звідки я знаю хто – ти, що тобі усе розповідати?  
Дід Тарас, який проводив його до крамниці, подивився на продавчиню з подивом. 
- Він що на злодія схожий, показав у бік Сашка. – Ти, Марусю вже стільки років за прилавком, а у людях не тямиш. 
- Йшли – б ви діду. Обурилася Маруся. Знаю я що роблю. І демонстративно відвернулася від нього. 
Вже на вулиці дід оцінив покупку. Помацав руками, та всміхнувся. 
— Думаєте, сподобається? — Несміливо запитав у нього Сашко.  
— Не знаю. Повинно.  
Сергій поправив лямку рюкзака.  
— Але йти з порожніми руками не можна. Успіху тобі, синку. Дід Тарас дуже сильно потиснув Сашкові руку.  
— Якщо знайдеш її... Хотів ще щось добавити, але тільки махнув рукою. 
— Знайду.  Сашко кивнув.  
- Без варіантів! І пішов. 
Стежка вела крізь  ліс. Повітря пахло хвоєю, грибами та ранковою росою. Десь далеко стукав дятел, над головою бігала білка. Та ще ліниво погойдувалися високі сосни. Дмухав  легкий вітерець. Ліс був дивно затишним. Не страшним. Але таким, що змушував говорити пошепки. Величним.  
За пів години швидкої ходи, між деревами з'явилася невеличка хатина. Біла. Під старою шиферною  стріхою. Навколо — тин із ліщини. За ним двір. Під навісом з соломи, сушилися пучки трав. На призьбі грівся чорний  кіт. Він підозріло глянув, наче чекав гостя.  
Сашко глибоко вдихнув. Пройшов у двора та  постукав у двері.  
Вони відчинилися майже одразу. На порозі стояла невисока сухорлява бабуся. Сиве волосся було сховане під темною хусткою. І очі... Такі самі пронизливо зелені, як у Лілії. Такі молоді та жваві. Вони дивилися так уважно, так пронизливо, що хлопцеві стало ніяково.  
— Стало бути знайшов? Довго ж ти шукав.  Суворо сказала  бабця.  
- В тебе що, хвороба знову стала непокоїти? Вона неначе знала його. Але роздивлялася. Критично, прискіпливо. Неначе вивчала.   
— Добрий день... Я... До Лілії. А вам от. Він простягнув рюкзака. 
Бабуся навіть не подивилася на гостинці.  
— А вона тебе до себе кликала?  
— Ні...  
— То чого ти тоді прийшов? Тебе хіба звали?  
— Я побалакати.  
— Побалакав? А тепер  іди з Богом. Очі бабці пробивали його наскрізь, як рентген. Ти вважаєш, що на тебе тут чекали?  
Вона вже хотіла зачинити двері. Та Сашко швидко поставив рюкзак на поріг.  
— Це вам. Від мене. Гостинець.  Прийміть. Будьте ласкаві. Це від душі.  
Бабуся мовчки подивилася на рюкзак, потім на нього.  
— Підкупити хлопче мене хочеш?  
— Ні. Просто... Я думав так треба. У селі балакають.  
Вона пирхнула.  
— Розумний. Але ще зелений. Не дарма… 
І саме у цей момент за її спиною почувся знайомий голос.  
— Бабусю, хто там?  
У Сашка миттю перехопило подих.  
Лілія!  Вона виглянула з - за бабусиної спини. У простій світлій сукні. З розпущеним волоссям. Без хустки. Була трохи заспаною. Але такою чарівною у світлі сонечка, яке пробивалося крізь невеличке віконце.  
Вона змінилася. Стала ще красивішою. І водночас, щось таке невловиме казало Сашкові, що  сумнішою.  
- Ходи сюди. То до тебе. Той від кого ти втекла. Знайшов таки. Степанида Степанівна одійшла на крок. І майже вихопила у Сашка рюкзак.  
Кілька секунд Сашко і Лілія  лише дивилися одне на одного.  
— Привіт... — ледве вимовив хлопець.  
— Привіт... Її голос тремтів.  
— Ти нормально  ходиш?  
— Завдяки тобі.  
Вона усміхнулася.  
— Молодець...  
— Чому ти пішла від нас?  
Лілія опустила голову.  
— Бо так треба було.  
— Кому?  
Вона змовчала.  
— Я тебе шукав. Усюди.  
Вона підняла очі.  
— Знаю. Я хотіла щоб ти прийшов.  
— Я прийшов.  
— Я знала  що мене знайдеш.  Знала. І зробила крок назустріч. 
Вони вийшли на подвір'я. Пішли  стежкою між старими яблунями. Не торкаючись одне одного.  
— Я щодня думав про тебе, — тихо сказав Сашко. Лілія сумно усміхнулася.  
— Я теж.  
Він зупинився.  
— То чому?..  
Вона довго мовчала. Потім відповіла майже пошепки:  
— Одна з причин дуже проста - я злякалася.  
— Чого?  
— Себе.  
— Не розумію. 
— Я не мала права більше залишатися у вашій з батьком хаті. Мала піти. Ще раніше. Але не хотіла. Ще трохи,  і я б уже не змогла кинути вас. Тоді б було лихо.  
Сашко дивився на неї, не вірячи почутому.  
— То ти...  
— Так. Я також думала про тебе. Щодня.  
Вона  сама взяла його за руку. Лише на мить. І відразу відпустила. Цей легкий дотик неначе вибухнув у Сашкові. Він здригнувся. Але за мить опанував себе.  
Та тут двері хатини рипнули. На поріг вийшла баба Степанида.  
— Досить! Владно сказала вона. 
Обидва мовчки обернулися. Бабуся  підійшла ближче. Уважно подивилася на Сашка.  
— Кохаєш її?  
— Кохаю.  
— Це не відповідь. Кохання  словами не міряють. Вона  трохи помовчала. Потім твердо сказала:  
— За кого завгодно я свою єдину онуку не віддам. Та із цієї хати вона не піде. Так що, хлопче.  Спершу стань Людиною. Саме так. З великої літери. А потім поговоримо.  
Сашко мовчав.  
— Навчися відповідати не лише за себе. Навчися бути опорою. Навчися заробляти. Навчися тримати слово. Щоб жінка яка буде поруч із тобою ніколи не боялася завтрашнього дня. Тоді приїдеш. І побалакаємо.  
— А Лілія?..  
Степанида глянула на онуку. Потім знову на Сашка. На очах дівчини ще трохи і були б сльози.  
І тоді бабуся пом’якшала:  
— Приїжджати можеш. Кинула вона хлопцю. Поки що раз на місяць. Не частіше.  
— Чому?  
— Бо у коханні  теж треба вміти чекати. Якщо, звісно воно справжнє. 
Вона зробила ще крок. До нього. 
— І запам'ятай. Без успіхів можеш сюди не їхати. Щоразу, як приїдеш, розкажеш, чого досяг. Чого навчився. Ким став. І не бреши мені. Я тебе наскрізь бачу. Без цього. 
Степанида зробила паузу. У її очах зблиснули вогники. Від яких стало моторошно. Лячно.  
-  На поріг не пущу.  
Запала тиша.  
Сашко повільно випростав плечі. Подивився спочатку на Степаниду Степанівну. Потім на Лілію. І вперше за весь цей час усміхнувся.  
— Домовилися. Я повернуся. І зроблю так, щоб ви самі захотіли назвати мене Людиною. І пішов. 
Лілія дивилася йому вслід, доки він не зник між соснами. А коли ліс поглинув його постать, тихо прошепотіла:  
— Я чекатиму... Степанида почула. Але нічого не сказала. Лише ледь усміхнулася. Схоже, саме цього вона й чекала.