Яблунівка

Глава 6. 
Яблунівка.  
Минув майже місяць. Сергій Петрович сподівався, що біль втрати мине. Але він не минув. Щоранку Сашко виходив на ґанок. Сідав на ту саму лавку. Дивився на хвіртку. Та чекав.  
Все сподівався що вона повернеться.  
Одного разу батько сів поруч.  
Довго мовчав.  
— Ти її кохаєш? Я бачу. Мені теж її дуже не вистачає. Дуже. З її зникненням дім знову став пустим.    
Сашко не відповів. Лише опустив голову.  
— Так, батьку, кохаю...  
Це слово прозвучало так тихо, ніби він боявся сам його почути.  
— Чому ж мовчав, коли вона була поруч? Чому нічого не сказав їй? Чому ти був таким нерішучім?   
— Я боявся.  
— Чого?  
— Що вона засміється. Що вона не сприйматиме мене як чоловіка. Я ж ще майже інвалід. І хоч і ходжу, але ще не до кінця вправно. Мені дуже тяжко.   
Сергій Петрович важко зітхнув.  
— Треба було сказати, синку. Не дивлячись не на що. Як би я свого часу частіше казав твоїй матері такі слова, а не був зайнятий кар’єрою, то може вона і була – б зараз з нами. 
— Вже пізно.  
— Поки людина жива, ніколи не пізно. Не повторював – би ти моїх помилок.  Наступного дня Сашко почав пошуки. Спочатку звернувся до поліції. Показав фотографію, яку випадково зробив, коли Лілія поливала квіти. Ніхто нічого про неї не знав. Тоді він розмістив оголошення в соціальних мережах. На форумах. У всіх місцевих групах. "Допоможіть знайти дівчину."  
Минали дні. Але була тиша. Лілія як крізь землю провалилась.   
Потім Сашко  почав шукати її сам. Їздив по району та по області  Автобусами. Попутками. Електричками. За кожною ниточкою. Та просто так у сподіванні  - на випадковий успіх. 
В кожному селі казали: — Та ні, не наша. В іноді лише хитали головами.  
— Не бачили.  
Він повертався додому втомлений, майже зломлений.  Але наступного ранку вирушав знову. Сергій Петрович лише мовчки клав у його рюкзак бутерброди. І дивився услід. Іноді йому здавалося, що син шукає вже не Лілію. А самого себе.  Одного серпневого  дня автобус привіз його до невеличкого села. Біля дороги стояла  табличка. «Яблунівка».  
Сашко зайшов до маленького магазину у центрі. Купив пляшку води.  
— Ви тут давно працюєте? — Запитав продавчиню.  
— Та довгенько.  А що? 
Літня тітка з хитрими очима, допитливо дивилася на нього. Покупців не було, тому вона вирішила поспілкуватися.  
- А живу тут з дитинства. 
— Тоді може, знаєте цю дівчину?  Він показав фото.  
Жінка довго вдивлялася, навіть вділа окуляри. Потім, неначе щось згадала, але  похитала головою.  
— Щось наче і знайоме, але так щоб точнісінько сказати, нажаль не пригадую. Надія знову згасла. Вийшовши з магазину, він сів на лавку. Поряд неквапливо присів літній чоловік. Сивий. У картатій сорочці. З ціпком у руках.  
— Ти до когось приїхав? Спитав він. 
Сашко вже машинально простягнув телефон.  
— Я шукаю оцю дівчину.  
Старий довго мовчав. Потім примружився. Підніс телефона до самих очей. Вдивлявся.   
— А-а... То це ж Лілька. Нарешті сказав він.  
У Сашка завмерло серце.  
— Ви її знаєте?!  
— Та хто ж її тут не знає...  
Онучка баби Степаниди.  
— Де вона?! Вигукнув Сашко. 
— Не поспішай, синку. Старий усміхнувся.  
— Я Тарас Іванович. Колишній місцевий поштар. Я тут усіх знаю. Ти краще заспокойся. Давай спочатку поговоримо.  
Вони просиділи майже годину. Тарас Іванович виявився балакучим. Тим паче, що у забутій Богом Яблунівці, нові люди з’являлись нечасто. А зі своїми, вже давно були обговорені усі теми. 
— Баба Степанида тут усіх лікує. Знахарка вона місцева. — Охоче розповідав старий. — І дітей, лікує, і дорослих. Хто зі спиною, хто з суглобами, хто з душею... До неї навіть із району їздять.  
— А Лілія?  
— Дивна вона. З дитинства дивна. Тиха така. Наче не від світу цього. Постійно тут була. А потім кудись поїхала. На кілька місяців. А от нещодавно повернулася. І знаєш... Ще тихішою стала. Майже з хати не виходить.  
Сашко слухав, затамувавши подих.  
— Де вони живуть? Спитав він. 
- Я хочу її побачити. 
Тарас Іванович показав ціпком у бік лісу за селом.  
— Он туди тобі. У лісі є протоптана  стежка. Нею йди. Там тільки одна хатина. Не заблукаєш.  
Сашко вже хотів підвестися. Хотів бігти. Та що там – летіти. Та старий несподівано взяв його за лікоть.  
— Не сьогодні. Не треба. 
— Чому?! Сашко намагався висмикнутися, але дід тримав добре. 
— Вже вечоріє. До них увечері не ходять. І ще... Купи щось на гостинець. Мед. Чай. Або гарний хліб. Без гостинця не йди. Баба Степанида такого не любить. Може й на поріг не пустити. Всі вважають, що вона відьма. Та тому вшановують. Бояться. Так що ти там обережно. 
— Добре. Сашко знову рвонувся. 
— І ще одне. Будь зі Степанидою Степанівною дуже ввічливим. Не сперечайся. Не вимагай нічого. Якщо вона захоче — сама все скаже. А якщо ні... То хоч до ранку стукай. Не відчинить. Але вже якщо відчинить… Коротше кажучи, не ризикуй. Не треба.  
Сашко мовчки кивнув.  
Уперше за довгий час він відчув, що стоїть зовсім поруч. Поруч із відповідями. І поруч із тією, заради якої був готовий пройти будь-яку дорогу.  
Попереду темнів  ліс. А десь за ним чекала маленька хатина. І дівчина, яка одного разу змусила  його зробити перший крок. І тепер настав час зробити наступний.  
- А де ж мені переночувати? Спитав Сашко. 
- А хоч би і в мене. Я сам живу. Сказав тарас Іванович. Знайду я тобі ліжко. Не переймайся.   
- А, до речі, що ти від Лілії хочеш? Вона з жодним хлопцем ніколи не зустрічалася. Місцеві її з- за Степаниди не сприймають за ту у яку закохатися можна. Та й сама вона веде себе, як дикунка.  
- А я от у таку закохався. Відповів Сашко.  
- То мабуть її у селі не було, коли вона мене на ноги ставила. І розповів діду свою історію.  
- Справді відьма. Якщо так змогла. Таки навчила її бабуся, своїй справі. Дід Тарас замислившись провів долонею по своїй бороді. 
- Така дівчина як Лілька вона якщо буде кохати, то на все життя, а якщо зрадиш, то і твоє життя забере. Ти подумай про це, хлопче. Добре подумай. 
- Та вже подумав. 
- І що? 
- Вранці піду. Не можу без неї.  
- Ну якщо твердо вирішив, Бог у поміч. А зараз пішли, нагодую тебе вечерею, та спати вкладу.