Порожнеча

Глава 5. 
Порожнеча. 
Минали дні.  Кожен новий ранок був майже схожий на попередній.  
Лілія будила Сашка на сході сонця.  
— Підйом. Вона наполегливо штовхала  його.  
— Ще п'ять хвилин. Чого причепилася. Я сплю. Йди до бісу. Як тільки міг вередував Сашко. 
— Життя не чекатиме. Швидко піднімайся. Вона приносила з собою той самий гіркий настій із трав. І Сашко вже не сперечався. Мовчки випивав до дна. Потім починалося найважче. Спочатку десять кроків. Наступного дня — п'ятнадцять. Потім двадцять.  
Він точився, падав. Лаявся. Злився. А Лілія наполегливо  піднімала його. Поводилася з ним, як з малою дитиною. Як турботлива матуся.  
— Ну, Сашуня. Давай. Ще раз. Ще крок. Давай. Так треба.  
— Не можу. Немає сил. Майже стогнав він. 
— Можеш. Ти сильний. Ти чоловік. Давай, сонечко. Ти повинен. І дивилася йому у вічі. Так ніжно, так турботливо.   
І він ішов.  
Ще один крок. І ще. ...  
Він обливався потом, кусав до крові губи. Він ішов. Ішов через силу. Ноги трусилися, дихання збивалося. Сил майже не було. Але він ішов.  
Тепер інтернет для хлопця відійшов на задній план. Він проводив з Лілією все більше часу. Тепер він міг сидіти на лавці, що біля ганку. Міг сам дійти до туалету. Він міг! Він зараз міг набагато більше ніж раніше. Він потроху починав жити. 
Увечері вони сиділи  поруч. Від дівчини пахло травами, сонцем, літом. 
Лілія мовчки дивилася на зорі. А Сашко дивився на неї.  
— Що? Ти щось хотів сказати?  
— Нічого. Він просто милувався нею. 
— Тоді не дивись. Так. Я ніяковію. 
— А якщо я хочу? Він не в силах був відірвати від дівчини погляд.  
— Даремно. Хоти мовчки. Ти краще ходи краще. А то б’юся з тобою, та здається даремно. Вона навіть не фліртувала. Взагалі, була пряма. Казала все що думає. Хоча відчувалося, що справжні її думки десь дуже далеко.  
У  її смарагдових очах, час від часу проскакувала якась туга. Про яку вона ніколи не розповідала. Вона взагалі не пускала нікого у свою душу. Сергій Петрович і Сашко, досі не знали як її прізвище, та звідки вона. Та втім,  це було вже не важливо. Вона стала своєю. Рідною. 
Сашко  усміхнувся.  
— Чому я не можу дивитися на тебе?  
— Можеш. Але – ж  нічого цікавого не побачиш. Я сама звичайна. 
Але він вже знав, що це не так.  
А будинок тим часом зовсім радикально змінився. На кухні часто пахло випічкою. На підвіконні розквітла герань. У вітальні з'явився вишитий Лілією рушник. Навіть старі стіни стали світлішими. А ніколи не мита люстра, сяяла як нова. 
Сергій Петрович дедалі частіше ловив себе на усмішці. А одного вечора він тихо сказав Лілії:  
— Дякую.  
Просто так. Зі щірою посмішкою.  
— За що? Вона здивувалася. 
— За те, що повернула мені сина.  
Вона похитала головою.  
— Ні. Я лише нагадала йому, ким він був.  
Минуло ще кілька тижнів. Сашко вже  не користувався візком. Спочатку ходив із палицею. Потім без неї.  
Кроки були ще невпевненими. Але вони були. Щоранку він проходив усе більше. Щовечора майже без сил падав на ліжко. І щоразу чекав ранку. Бо знав: Лілія знову змусить його йти.  
І дивно -  він цього хотів. Він цього прагнув. А як найбільше її дотиків, її запаху. Її присутності. Він губився у своїх почуттях до неї – сестра, матуся, кохана? Він не знав, як до неї правильно відноситись. Але хотів щоб вона постійно була поруч. Дуже хотів.  
Одного дня він упіймав себе на думці, що вже кілька хвилин прислухається до хвіртки. Лілія пішла по трави. Її не було майже до вечора. Та коли хвіртка нарешті рипнула, він відчув таке полегшення, що аж засміявся.  
— Чого смієшся? — Запитала вона.  
— Та так. Від щастя. Ти повернулася. І взяв її за руку. Так ніжно. М’яко. 
- Не треба. Вона забрала руку. І зразу перевела тему: 
—  Мабуть боявся що загублюся? Кину тебе такого, ще тільки напів здорового.  
— Ні. Збрехав. І трохи почервонів. 
А вона все зрозуміла. Але нічого не сказала. Залишила це у собі. Але висновок зробила. 
Минув ще місяць. Сашко вже впевнено ходив подвір'ям. Потім вулицею. Потім сам дійшов до магазину.  
Сергій Петрович ішов позаду й нишком витирав сльози. Його син ішов. Сам. Він здоровий. Цій загадковій дівчині вдалося зробити те, що не могли зробити дуже багато світил медицини.  
Вони викачали з чоловіка величезні кошти. А Лілія не взяла ні копійки. Та ще й категорично відмовлялася від подарунків. Хоча на всю користувалася речами Оксани, які знайшла у шафі.  Зразу Сергій Петрович був проти, хоч і не казав цього. А потім просто махнув рукою.    
Тієї ночі Сашко довго думав про Лілію. Хотілося сказати їй щось важливе. Він багато разів прокручував слова. «Не йди...» «Ти мені потрібна...» «Я...» Та щоразу лякався. А раптом вона лише засміється? Або скаже, що він усе вигадав? Або просто поглузує. А може, як вона вміє – просто переведе тему.  
- Ні. Краще вже мовчати. Думав він. Але все вагався: 
А може таки піти до неї. Розбудити. Побалакати віч на віч? Може просто поцілувати? Таку теплу, сонну. Може?..  
Він заснув так нічого й не зробивши. А вранці, коли  прокинувся, будинок був дивно тихим. Не пахло свіжим хлібом. Не свистів чайник. Не гриміли каструлі. Сашко вийшов із кімнати.  
— Ліліє?  
У відповідь йому була тиша.  
Кухня була порожня. Вітальня теж.  
На дивані акуратно лежав складений плед. Її старенької хустки не було. Не було черевиків. Не було торбинки. Нічого. Наче вона ніколи тут і не жила. І навіть капці стояли на тому місці, де вона їх вперше взяла.   
— Тату!..  
Сергій Петрович хутко вибіг із кімнати.  
- Що, синку? 
- Лілія щезла!  
- Може пішла по трави? 
Її чекали ввечері. Не лягали спати майже до ранку. 
Чекали наступного дня. Але вона так і не з’явилася.   
Увечері Сашко сидів на ґанку. Сам. Там, де ще позавчора сиділа вона. Поряд стояла чашка з уже холодним трав'яним настоєм. Все що залишилося від загадкової гості.  
Він обережно взяв її до рук. Заплющив очі. Вдихнув запах. І Лілія  виникла  перед його очима. Як фантазія. Як сон. І Сашко  зрозумів -  його вилікувало не лише бажання  ходити. Він навчився жити, та кохати.  
Лілія  навчила його любити життя. І тепер разом із нею з дому зникло щось набагато важливіше за здоров'я. Зник сенс життя. Сашко це розумів, і не знаходив собі місця.