Перший крок

 Глава 4.  
Перший крок. 
Минув тиждень. Потім другий. Згодом Сергій Петрович вже не міг пригадати, як вони жили без Лілії.  
Вона   стала частиною їхнього дому.  
Щоранку ця дбайлива дівчина прокидалася раніше за всіх. А згодом  у будинку пахло якоюсь смакотою.  
На підвіконнях з'явилися вазони з квітами. На кухонному столі — чиста скатертина.  
На вікнах — випрані фіранки. Зі стін зникла сіра павутина. Полиці засяяли чистотою. Навіть  кіт Піон, який раніше цілими днями спав під диваном, тепер ходив за Лілією по п'ятах. 
Будинок ніби прокинувся.  
Сергій Петрович іноді зупинявся посеред кімнати й не впізнавав власної оселі. Тут знову хотілося жити. Все стало світлішим, та радувало око.  
А  Сашко бурчав на Лілію майже щодня.  
— Не чіпай мої речі.  Тут усе лежало так, як мені було зручно. Навіщо ти відкриваєш штори? Закрий двері! Залиш мене на самоті. Не треба замітати. Мене дратує твій віник.  
А Лілія лише усміхалася, та вперто гнула свою лінію.  
— Ти звикай. Казала вона.  
— До чого?  
— До життя. Ти тепер будеш жити на повну. 
І дивним чином він починав звикати.  
Спочатку сам виїжджав зі своєї кімнати на кухню. Потім вони годинами сперечалися. Про книги. Про фільми. Про Бога. Про людей. Про смерть. Про те, чи може людина сама обирати свою долю.  
Іноді вони навіть кричали один на одного. Іноді сміялися так, що Сергій із сусідньої кімнати не міг зрозуміти, чому ще годину тому вони ладні були повбивати одне одного, а зараз, коли він зайшов до них, посміхаються. 
 Кілька разів Лілія зникала.  
Нікому нічого не кажучи. Вона йшла ще до світанку. Поверталася лише під вечір.  В торбині  вона несла пучки незнайомих трав. Одні пахли медом. Інші чимось незвичним. Треті — гіркотою. Вона  сушила їх на розстелених газетах. Потім товкла в дерев'яній ступці.  
З трав вона варила густі темні відвари. І тоді увесь будинок наповнювався дивними запахами.  
— Це що таке? Чим ти мене поїш? — Морщився Сашко.  
— Це ліки.  
— Я не питиму. Воно бридке. 
— Питимеш. Наполягала Лілія. 
— Ні. Сашко пручався як міг. 
— Питимеш. Вона дивилася йому просто в  вічі. Тіло наповнювалося теплом,  і він підкорявся -  пив. Але кожного разу кривився. Лаявся. Казав, що то гірше за будь-які таблетки. А наступного дня, коли вона заходила зі склянкою у руках, просто мовчки простягав кухоль.  
Одного разу Сергій прокинувся серед ночі. У коридорі було темно. Лише з-під дверей Сашкової кімнати пробивалося тьмяне світло.  
Він тихо прочинив двері. Лілія сиділа біля ліжка. Її очі були заплющені. Вона тримала долоню над головою хлопця. Та ледь чутно щось шепотіла. Слова були незнайомими. Наче якоюсь незвичною мовою.  
Сергій завмер. Йому здалося, що навіть повітря в кімнаті стало густішим. А з рудого волосся дівчини йдуть іскри.  
Раптом Лілія розплющила очі. Подивилася просто на нього. І  сказала пошепки, але твердо:  
— Не заходьте. Я працюю.  
Він мовчки зачинив двері. Пішов у свою кімнату, та миттю заснув. 
Минув місяць. І одного  ранку Лілія сказала Сашкові: 
— Сьогодні виходимо надвір. І в нас буде не просто прогулянка. 
— Як це так «не просто»?— Здивувався Сашко.  
— Вже час.  
— Час чого?  
— Побачиш.  
Вона легко викотила його візок на подвір'я. Сергій саме був удома.  Стояв біля ґанку. Серце калатало так, що аж у вухах шуміло. Він відчував, що зараз має статися щось. Але що саме, він не знав. 
Лілія зупинила візок посеред двору. Довго дивилася на Сашка. Ніби обмацувала його поглядом. А  потім сказала лише одне слово:  
— Встань.  
Хлопець гірко всміхнувся.  
— Не смішно.  
— Я сказала — встань! Підвищила голос Лілія.  
— Не можу. Сашко скорчив жалібну гримасу. 
— Не хочеш.  
— Не можу!  
Вона зробила крок. Узяла його під пахви. Легко. Наче піднімала дитину.  
Підняла. Підтримувала майже у повітрі. Сашко ще здивувався – звідки у тендітної з виду дівчини стільки сили.  
- Спирайся на ноги. Давай. Я не буду тримати тебе вічно. Сказала вона.  
- Ну. Піднімайся. Ти можеш. Ти повинен. 
Сашко трохи оперся  на ноги. Вони тремтіли. Вони не слухалися. Вони були ватяними. У голові лунав  голос розуму: «Не треба, впадеш...» А ще страх. Липкий бридкий страх. Але він поступово одходив, з кожним словом Лілії. 
— Стояти. Тихо сказала вона. І він стояв. Лише кілька секунд. Спираючись майже всім тілом на неї. Та все ж...  Він стояв.  
Сергій затулив рота долонею. Очі миттю наповнилися слізьми.  
Лілія різко відступила. Тепер вона тримала Сашка лише за  руки.  
— Крок!  
— Ні...  
— Крок, я сказала. Ну, слабак. Ну, давай. Пішов. 
— Я впаду... Сашко чіплявся за руки дівчини, неначе за останню надію. 
— Падай. Але спочатку зроби крок. Ну. Пішов! Вигукнула вона, та миттю забрала від нього свої руки. 
Він заплющив очі. Вхопився за візка. Права нога ледве посунулася вперед. Зовсім трохи. На кілька сантиметрів. Потім ліва. І тієї ж миті коліна підломилися. Лілія ледь встигла його підхопити.  
— Молодець! Ти зміг! Вигукнула вона. Та розцілувала у обидві щоки.  
- Ти мій герой! Ще трохи, і ти в мене бігати, та стрибати будеш!  
На її обличчі була така щаслива посмішка, що Сашко сам вдоволено, через силу розтяг губи. Тепер у нього почалося нове життя. Новий його етап.  
А зараз  Сашко важко дихав. Піт котився з нього просто градом. Так ніби щойно пробіг тяжкий марафон. Він не вірив. Не міг повірити.  
— Це був...  
— Так, синку. Це був твій перший крок. За дуже довгий час.  
Сергій Петрович вже не стримував сліз. Він  майже підбіг, та заточив сина у своїх обіймах, і плакав.  По-чоловічому незграбно. Плакав уперше за багато років. Сьогодні він випустив на волю всі свої почуття.   
А Лілія відійшовши від них, дивилася кудись далеко за старий сад. Вона  знала, що найважчий відрізок шляху  для Сашка лише починається.