Дзеркало

Глава 3. 
Дзеркало. 
Сергій Петрович цю ніч майже не спав. Кілька разів  виходив на кухню, прислухався.  
У будинку було тихо. Лілія, скинув лише спідницю, яку вона поклала під подушку, спала на старому дивані,у залі,  вкрившись тонким пледом. Здавалося, їй було байдуже, що це чужий дім. Вона скрутилася, як кошеня, підклала руку під щоку, та мирно сопіла, і мабуть бачила якісь гарні сни, бо час від часу легенько, самими куточками губ, посміхалася. 
Сергій Петрович дивився на неї, і ловив себе на думці, що колись дуже хотів дочку. Що зараз у його заклопотаному житті, зовсім не залишалося часу на себе. Ні на що, крім роботи, та виконання примх, за останній час вже зовсім відірваного від реальності  Сашка.  
- Може її присутність у будинку на краще? Думав він.  
- Якось вона несподівано з’явилася. Хто вона? Чого хоче? Звідки? Ці питання поки що залишались без відповіді. 
Прокинувся Сергій від запаху смажених млинців.  
Він здивовано підвівся. Швидко привів  себе до ладу.  
А на кухні вже кипів чайник. На столі стояли сир, мед, вершкове масло. Все те що було у холодильнику. А Лілія мовчки перевертала млинці на пательні. Так, ніби робила це тут усе життя. Неначе була повноправною господаркою. 
— Доброго ранку, — несміливо сказав Сергій.  
— Вже точно доброго.  
— Ви давно встали? Навіщо ви все це? Господар будинку ніяково посміхнувся.  
- Просто тому що не хочу щоб ви йшли на роботу голодним. Відповіла вона.  
- Я спалося на новому місці?  
— Сон любить спокійних людей. А мене нічого не бентежить. Вона поставила перед ним тарілку.  
— Їжте.  
— Не треба було...  
— Треба. Вона відповіла так, ніби інших варіантів просто не існувало.  
За кілька хвилин до кухні на своєму возику, заїхав Сашко. Він навіть не привітався. Мовчки взяв чашку. Зробив собі  кави, та став розвертатись. 
— Стояти! За стіл, негайно. — Сказала Лілія. Так категорично. Так сміло.   
— Я в себе поснідаю. Сашко вже тягнув руку до млинців. 
— За стіл. Поїж нормально. Інтернет не втече. 
— Не командуй. Сашко дивився на неї з викликом.  
- Тату, ну хоч зараз скажи мені хто вона та звідки? Вона що, твоя коханка?  
Батько почервонів. 
- Ні. Вона просто… 
А Лілія  лише знизала плечима. Вона пропустила ця слизьку тему мимо вух, та швидко перевела її, накинувшись на Сашка. 
— Не хочеш їсти тут, тоді залишишся голодним. Я не дам тобі їсти за монітором. Не треба робити зі свого помешкання свинарник.  
Сашко фиркнув.  
- Ага, зараз. Але все ж скорився. Під'їхав до столу.  
Їли мовчки. Сергій крадькома дивився то на сина, то на Лілію. Наче чекав вибуху. Але його не сталося.  
Після сніданку дівчина, вже на порозі  струсила легким дотиком,  невидиму порошинку з плеча Сергія Петровича.  
— Гарного вам дня. Ідіть і спокійно працюйте. Не турбуйтеся ні про що. Я про все подбаю.  — Тихо сказала вона.  
Сергій лише винувато усміхнувся. Він вже відчував, що Лілія тут надовго. Почав звикати до неї. З нею було комфортно.   
Біля хвіртки він озирнувся.  
— Ліліє...  
— Не хвилюйтеся. Все буде добре. 
— За що саме?  
— За все.  
І зачинила за ним хвіртку.  
Сашко сидів за комп'ютером. Знову, як завжди – навушники, монітор. Звичний світ.  
Позаду тихо скрипнули двері.  
— Чого тобі ще? Неприязно не обертаючись сказав він.  
Лілія сіла на його ліжко.  
— Сашко, я тільки подивитися на тебе. Ти якийсь незвичний. Не такий. Я таких ще не бачила.   
— Подивилась?  
— Так.  
— І?  
— Жалюгідне видовище.  
Сашко прошипів скрізь зуби.  
— Дякую.  
— Завжди будь ласка.  
Вона критично оглянула кімнату.  
— Знаєш, що тут найстрашніше?  
— Що?  
— Навіть не безлад.  
— А що?  
— Те, що тобі він подобається. Ти в ньому живеш.  
Сашко пирхнув.  
— Не подобається. Привик. 
— Ти просто  вже перестав його помічати.  
Вона взяла зі столу порожню банку з-під енергетика.  
— Це вчорашня? 
— Позавчорашня.  
— Молодець. Ти ще харчів по кутках порозкидуй. Ще трохи — і таргани почнуть платити тобі за оренду.  
— Відчепись.  
— Не можу. Я ж тепер тут живу.  
— Хто сказав?  
— Я.  
Сашко різко обернувся.  
— Слухай... Ти взагалі хто така?  
— Лілія.  
— Та байдуже мені, як тебе звати! Чого ти причепилася саме до мене? Що тобі треба?  
Вона довго мовчала. Потім спитала:  
— Скільки друзів у тебе є?  
— Багато.  
— Справжніх?  
Сашко не відповів.  
— А скільки дівчат тебе обіймали?  
Мовчання.  
— Скільки разів ти зустрічав світанок не через екран? Не перевіряючи електронну пошту?  
Мовчання.  
— Скільки разів цілувався? Не віртуально. Не на порно – сайтах. А вживу.  
Він стиснув зуби.  
— Замовкни. Він зрозумів до чого вона клонить. Адже він був молодим хлопцем.  
— Чому? Що, боляче, чи ніяково?  
— Замовкни!  
— А що в тебе є, крім інтернету? Ігри? Форуми? Чати? Віртуальна подружка, чи не одна? Люди, яких ти ніколи не побачиш? Ти називаєш це твоїм життям?  
— Для мене це і є життя!  
— Ні, друже, це лише схованка. Це мушля у якій ти сидиш.  
Сашко відчув, як усередині все закипає.  
— Ти нічого не знаєш! Ти бачиш це? Він вказав рукою на інвалідного возика.  
— Бачу. А ще відчуваю, що ти усього боїшся. А якнайбільше чогось нового.  
— Я нічого не боюся!  
— Боїшся. Бо якщо одужаєш,  доведеться жити. Працювати. Любити. Помилятися. Втрачати. Набагато легше сказати: "Я не можу."  
Сашко аж почервонів.  
— Та що ти розумієш у моєму житті?! Я не ходжу. Я інвалід. Я ненормальний.  
— Це я бачу. А ще бачу, що голова в тебе працює прекрасно. Руки теж. Зате бажання жити, як усі нормальні люди зовсім  немає.  
— Пішла геть! Хвате з мене твоїх байок. Теж мені – вішальниця – проповідниця!  
— Добре. Я піду. Тільки перед тим відповіси мені на одне питання. Вона підійшла до нього майже впритул. І дуже тихо сказала:  
— Кому ти такий потрібен? І по тілу Сашка пробігло тепло. Таке тепло, що змусило його здригнутися. І від цього тепла було приємно. А ще від дівчини пахло степом та травами. Чимось таким свіжим та чистим.    
Світ для хлопця завмер.  
Сашко дивився на неї широко розплющеними очима. А вона продовжувала: 
— Татові? Він і так усе життя поклав на тебе. А коли його не стане, то чекає на тебе палата у якійсь клініці, де не буде жодної рідної душі. І навіть інтернету. Ти думаєш, що будеш тоді потрібен друзям із мережі? Так вони завтра навіть не згадають твого імені. Якщо не так, доведи. 
А може ти рахуєш, що сподобаєшся такий як ти є якійсь не віртуальній дівчині? Вона гірко всміхнулася.  
— Наврядчи. За що тебе такого любити? За те, що ти майстерно тиснеш на клавіші? Чи за те, що сховався від життя? Жінки, хлопчику,  полюбляють сильних.  
Сашко не витримав. Він схопив зі столу комп'ютерну мишку та з силою  жбурнув її в двері. Пластик із тріском розлетівся.  
— Забирайся!! Ти мене дістала. В нього починалася істерика.  
А Лілія навіть не здригнулася.  
— О! Ти дивися! Засміялася вона. - Він ще й живий. Та майже емоційний. Це вже добре. Жити буде.  
Вона вийшла. А у Сашка в голові,  ще  лунав лише один рядок. «Кому ти такий потрібен?..»  
А через годину, Лілія як ні чого не було, знову зайшла до нього у кімнату, та просто запропонувала допомогти їй з приготуванням їжі. Вона була не така, я минулого разу. Була лагідна та привітна. Її голос був лагідним та тихим.  
І на диво він згодився.  
А через деякий час. Поки вона розповідала йому про природу. Про звірів. Просто про ліс, про свободу почуттів та думок. Він мимоволі почав відчувати до Лілії якусь невловиму симпатію. Щось почало його тягнути до неї. Йому подобалося спілкуватися з нею. Дивитися на неї. Але вона, як тільки могла намагалася загрузити його роботою.  
Сьогодні Сашко чистив картоплю, різав цибулю. Навіть перехилившись з візочка намагався підмітати. А інтернет. Він просто одійшов на другу роль.  
Увечері Сергій Петрович повертався  додому з важким серцем. Він боявся навіть заходити. Чомусь йому здавалося, що його син та Лілія не знайдуть спільну мову. А ще про те, що потрібно хоча б запитати у неї документи. Бо він геть зовсім нічого не знав про цю дівчину.  
Хазяїн будинку навшпиньки  підійшов до дверей. Приклав до них вухо. Але замість криків почув сміх. Тихий. Невпевнений. Але щирий.  
На кухні за столом сиділи Сашко та  Лілія. Вона щось різала для салату. Сашко бурчав, що помідори треба різати дрібніше.  
— А ти, виявляється, ще й кухар, — усміхнулася вона.  
— Ні. Просто ти неправильно ріжеш.  
— То бери ніж,  сам покажеш.  
— Давай, покажу.  
Сергій так і завмер у дверях.  
Вперше за багато часу,  його син посміхався. І на його блідому обличчі, була жива посмішка.  
Він починав жити. Не перед монітором. А разом із людьми.  
Сергій навіть  не помітив, як на очах мимоволі виступили сльози.