Чужа

Глава 2.  
Чужа. 
Усю дорогу додому Сергій Петрович мовчав. Лілія крокувала  поруч, так близько,  ніби вони були знайомі багато років. Вона ні про що не розпитувала. Не намагалася завести розмову. І ця мовчанка чомусь тиснула на Сергія сильніше за будь-які слова. Зараз він просто спішив додому.  
Кілька разів він  хотів сказати:  
— Вибачте, це  дурна ідея... Але щоразу ловив себе на думці, що не може цього зробити. Наче якась невидима сила штовхала його вперед. І він ішов. Покірно, але впевнено. Його вела  надія. А ще Лілія. Вона була поряд.  
Вони звернули у тиху вулицю приватного сектору. Невеликий одноповерховий будинок із вицвілим зеленим парканом виглядав так само втомлено, та незграбно, як і його господар. Фарба на хвіртці, та воротах  давно облупилася, і судячи з усього відновлювати її ніхто не збирався. 
На зарослому бур’янами подвір'ї стояла стара гойдалка. Сергій Петрович колись зробив її для сина. Ще тоді, коли все було добре. Коли з ним була Оксана. Коли життя ще мало сенс. І у ньому навіть було щастя.  
На цій гойдалці, багато років тому дбайливо пофарбованої у червоний колів, який зараз став ближче до рожевого,  катався маленький Сашко. Тепер – же  вона скрипіла від кожного подиху вітру. Так тоскно та сумно. 
Лілія зупинилася.  Подивилася на неї .  
— Він любив тут сидіти. Тут йому було добре. Колись.  
Сергій різко обернувся.  
— Звідки ви...  
—  А хіба не так?  
І знову замовкла.  
У будинку пахло ліками, пилом та міцною кавою. Жодної фотографії на стінах. Жодної картини. Жодної вази з квітами. Поли були підметені, але давно не миті. Було помітно, що тут живе одинокий зраджений долею чоловік.   
У гостинній старий диван,  два потертих крісла, та  телевізор, який майже ніколи не вмикали. На кухні — лише найнеобхідніше. Каструлі, сковорідка, чайник. Усе було чисте. Але бездушне. У прихожій декілька вкритих давнім пилом полиць, та тільки один гачок на вішалці без пилу. Туди Сергій Петрович вішав свою куртку, у якій ходив вже стільки, що навіть забув коли її купував.   
Так виглядають оселі, де не живуть. Лише ночують.  Все таке, як у готелі. Там де живуть тимчасові люди, і звільнили прибиральницю.   
Лілія повільно пройшла у дім. Провела пальцем по найближчій полиці. Подивилася у вікно, на кутку якого було старе, мабуть ще з минулого  року павутиння. Вона наче оцінювала не будинок. А людей, які тут жили, за їхнім занедбаним побутом.   
— Тут дуже холодно.  
Сергій здивовано подивився на батарею.  
— Та ні... Тепло ж.  
— Я не про це. Я про внутрішній холод. 
Вона скинула старенькі черевики. Впевнено узяла Оксанині капці, які вже ніхто не торкався багато років. Сергій все ніяк не спромігся їх викинути, як і ті речі що залишилися після неї. Він, передивляючись їх неначе сподівався, що дружина, яка кинула його з сином напризволяще, ще колись повернеться.  
Лілія впевнено вибила з них пил об поріг. Так,наче була вдома. Після тривалої відсутності. Потім пішла на кухню та поставила чайник на плиту.  
Відчинила холодильник. Окинула все що там є хазяйським оком. 
— Я... — Розгубився Сергій. — Може не треба?..  
— Треба. Вона дістала з полиці  хліб.  
— Ви коли востаннє варили борщ?  
Сергій почервонів.  
— Не пам'ятаю...  
— Помітно. 
Вона сказала це без насмішки. Як підтверджений факт.  
— А ви що робите? Сергій дивився, як вона нарізає хліб.   
— Готуватиму вечерю.  
— Але...  
— Ви дуже голодні.  
— Звідки...  
— Це теж помітно.  
Сергій лише важко зітхнув. "Господи... кого я привів?"  Він зовсім не розумів що твориться. Геть не був готовий, до такого оберту долі. І тому був розгублений. А так як дівчина не робила нічого поганого, поки що вирішив подивитися, що буде далі. 
А з кінця коридору, поки Лілія робила нашвидкуруч бутерброди та чай, долинав знайомий звук клавіатури.  
Сашко. Він як завжди навіть не помітив появу батька. Він не виходив із свого створеного їм самим світу. Він майже злився з ним. 
Лілія навіть не запитала, де його кімната. Вона просто пішла туди.  
— Стійте! — Майже крикнув Сергій. Але було пізно.  
Двері відчинилися.  
Сашко навіть не озирнувся.  
Навушники. Монітор. Якась гра.  
— Привіт.  
Нуль реакції.  
Лілія підійшла ближче. Одним швидким рухом стягнула з нього навушники.  
— Ти що?! Сашко різко розвернувся. Він ніяк не міг очікувати  такого наглого втручання.  
Перед ним стояла незнайома дівчина.  
— Ти хто така?! Очі Сашка засвітилися цікавістю.  
— Лілія.  
— Мені байдуже! Хоч Ромашка. Віддай! Він вихопив навушники.  
— Забирайся звідси! Не заважай. І знову відвернувся.   
Лілія не пішла. Натомість вона спокійно оглянула кімнату.  
Стіл.  Монітор. Порожні банки з-під енергетиків. Недоїдене печиво. Розсипані по підлозі чіпси. Вранішня яєчня, по якій давно вже стрибали мухи. Та запах – такий, що ті самі мухи, повечеряв яєчнею, дохли майже на льоту. 
Провід на проводі. Щільно закриті штори. Тьмяна, геть вкрита пилом  лампа на краю столу. 
— Тут смердить.  
— Що?! Сашка ця безцеремонна дівчина почала напрягати.  Він якраз грав у танки, та його підбили. Треба було зосередитися на грі, а ця прийдешня не давала. 
— Тут смердить. Повторила вона. 
— Забирайся геть, як що щось не до вподоби! Мені нормально. Сашко аж почервонів. 
— Провітри. Тут знаходитися неможливо. 
— Геть!  Не заважай. Йди звідси! Не мішай!  
Сергій, почувши репетування сина  уже був у дверях.  
— Ліліє... Може?...  
А та навіть не слухала.  
Вона підійшла до вікна. Відкинула щільні штори, та залишивши у віковій пилюці відбитки пальців, відчинила його. У кімнату увірвався теплий свіжий, вечірній літній вітер. Волосся на давно не стриженій голові Сашка піднялося, як химерна шапка.  
— Ти що робиш?! Сашко вже просто заходився від люті. На його очах віртуальний світ руйнувався. Наступав реальний. А він повністю  одвик жити у ньому.  Все що  було поза стінами кімнати миттю викликало дискомфорт. 
— Випускаю сморід. Як ти тут ще тільки не вчадів?  
— Це моя кімната! Не чіпай тут нічого!  
— Поки що твоя.  
Сашко аж зблід. Хоча його обличча і так було бліде, але зараз воно стало, зовсім, як крейда.  
— Тату! Хто вона така?! Вона що геть з глузду з’їхала?! Чого вона тут з себе господиню корче?! 
Але спотикнувшись об впевнений погляд дівчини Сергій безпорадно розвів руками.  
— Я... Сам не знаю...  
— То вижени її! Негайно! Я не хочу її бачити. Ніколи. 
Лілія уважно подивилася на хлопця.  
— Ти просто боїшся.  
— Кого?!  
— Жити.  
— Та пішла ти! Я живу. Так як хочу. І ніяк інакше.  
Вона усміхнулася.  
— Гарна відповідь. Але неправдива.  
А Сашко вже майже кричав.  
— Тату!! Та вона ще й  божевільна! Де ти її знайшов? Навіщо притяг сюди?  
Сергій відчув, як серце калатає десь у горлі. Треба було припинити це. Негайно. Він вже навіть відкрив рота.   
Та Лілія приклавши пальця до своїх губ, сказала тихо:  
— Будьте так ласкаві, не втручайтеся.  
Промовила  лише одну фразу.  
І Сергій несподівано замовк. Він сам не зрозумів чому. Наче знову повірив. І нова хвиля тепла огорнула його м’якою ковдрою.  
А зараз   Лілія подивилася Сашкові просто в очі.  
— Доводь свої справи до логічного кінця, а завтра почнемо.  
— Що почнемо? Що ти від мене хочеш? Сашко, побачивши, що батько не втручається  трохи притих, але негативні емоції з нього так і перли. 
— Будемо робити з віртуального хробака людину. Лілія дивилася йому просто у вічі.  
На мить у кімнаті стало так тихо, що було чути, як за вікном цвірінькають горобці.  
Потім, відвівши погляд,  Сашко голосно розсміявся. Сміявся він довго. Істерично. До сліз. Він був певен. Цю божевільну більше ніколи не побачить. Але щось у його душі вже було зачеплене. Щось таке, чого він ще ніколи не відчував.  
А тут ще нове відчуття: він повною груддю вдихав свіже повітря, і це подобалося йому. З цим повітрям у його кволе тіло заходили сили. Такі, яких він ще ніколи не відчував. Це було щось нове та незнайоме. Що саме, він поки що не розібрався.