Несподівана зустріч

 Глава 1. 
Несподівана зустріч. 
Сергій Петрович ішов з роботи додому. Як завжди трохи пригнічений,  невеселий, та стомлений.  Вже багато часу він  жив як у тумані.  Вже давно перестав рахувати роки. І останнім часом,  рахував лише миті.  
Миті, коли його син Сашко усміхався.  Коли хлопчик  погоджувався вийти на подвір'я. Миті, коли він не  відмовлявся від приготованої ним їжі.  Таких світлих моментів, останнім часом  було все менше. І кожна був маленьким святом. 
Щоранку все починалося однаково: на кухні закипав  чайник. Сергій  смажив яєчню, чи картоплю. Інколи варив макарони.  
Він намагався зробити ці немудрящі страви якомога смачнішими. Вкладав у них всю душу, та надію. Хоча у душі знав — скоріше за все, син цього  не їстиме. Його їжа це були чіпси, кава, та енергетичні напої, після яких та ще й безсонних ночей, він виглядав як гном, який у своєму житті ніколи не бачив світла.    
Батько зварить каву. Постукає у двері кімнати.  
— Сашко, синку... Я тобі сніданок приніс.  
— Тату, постав. Я потім. Казав, якщо не спав. Але часто він просто спав, сидячі у інвалідному возику, обійнявши клавіатуру, як кохану дівчину.   
 У кращому випадку Сашко, гляне на батька мутним заспаним оком, та на автоматі,  кине в себе зовсім трохи. Як горобчик. І знову спати, чи за комп’ютер.  
Останнім  часом  Сашко схуд так що залишилися самі очі. І в цих очах вже давно згасло життя. Повноцінне життя пересічного підлітка.  
У кімнаті сина  існував свій мир. Монітор комп’ютера світився майже цілодобово. Навушники, клавіатура, джойстик.   Друзі, яких ніхто не бачив. Ігри. Програмування. Відео. Соціальні мережі. Нині все життя Сашка  вміщалося у двадцятидюймовий екран.  
За його межами для хлопця майже нічого не існувало.  
Йому сімнадцять років. І п’ятнадцять  із них — він інвалід. Його ноги не працювали. Зовсім.   
Хвороба прийшла  після того, як мати,  несподівано пішла  від батька у невідомому напрямку. Хлопець  тоді замкнувся у собі. Майже нічого не їв. Став мовчазним, тихим. А за деякий час  почав часто падати. Потім у нього стали слабнути ноги. Лікарні змінювали одна одну. Київ. Львів. Навіть  Польща.  
Одні лікарі розводили руками. Інші пропонували експериментальне лікування, яке коштувало купу грошей, але не гарантувало результату. Треті чесно казали: — Ми не знаємо, що з цим робити. Хіба що спробувати повернути вашу дружину додому. Але це було нереально.  
Оксана, прямо сказавши, що в неї є нове кохання,  висказавши Сергію все що про нього думає – про його сірість, нерозважливість, бідність, та безперспективність,  кинула чоловіка  з маленьким сином, та виїхала, як вона сказала -  за кордон з коханцем.  А далі   сліди її загубилися.  
Це не було – б чимось незвичним, якби ще за місяць до того, Оксана  не кохала Сергія до нестями. Якби не бачила у ньому цілий всесвіт. І навіть заради нього, свого часу  не пішла на конфлікт з батьками, який тягнувся усі ці роки. Тоді вона кинула все, щоб жити з коханим,  у невеличкому будинку на краю міста, який  дістався йому від одинокої бабусі, Ганни Петрівни. Вона  не була Сергію родичкою, але стала хлопцю з дому для сиріт, єдиною близькою душею.     
З- за  конфлікту Оксани з батьками, не  було у Сашка і дідуся з бабусею. Материні батьки онука просто ігнорували.  
Батько Оксани Дмитро Семенович, заявив, що ця дитина ніколи не буде йому рідною. А його дружина Олена Ігорівна, просто мовчки підтримала чоловіка.    
Згодом, коли  померла Ганна Петрівна,  Сергій з маленьким Сашком стали жити удвох.  
Коли Сашко почав  слабнути,  Сергій, як тільки міг,  намагався поставити сина на ноги. Він сам не знав звідки взялася ця хвороба, та пояснював її просто тугою по матусі.   
Згодом Сергій продав гараж, старенький автомобіль, який разом з будинком залишила йому Ганна Петрівна. А потім і усе що було цінного, як це не було боляче.  
За наступний рік, він узяв кілька великих кредитів. Витратив їх на лікування сина. Але все   було даремно. Хоча він все ще надіявся на краще. І бився головою об ту Сашкову хворобу, як тільки міг,  від цього биття залишалися тільки нові синці, та побутові проблеми.  
Та ще й  міг він, з кожною новою поїздкою до спеціалістів все менше. Бо був простим бригадиром на заводі, і зараз жив тільки на одну не дуже велику зарплатню. З якої половину віддавав банку, за борги. 
Одного дня син, побачивши, як батько рахує останні копійки, та планує чергову подорож, до нового, знайденого в інтернеті світила медицини,  просто сказав:  
— Тату, я не хочу більше. Я нікуди не поїду. Набридло. Не треба витрачатися на мене. Це зайве.    
— Сину, але ж...  
— Тату, я не хочу лікуватися. Досить. Хай краще буду жити таким, ніж бачити, як ти виснажуєш себе пошуками грошей, на це даремне лікування. 
І відтоді ця тема була закрита. Наче хтось поставив крапку.  
Сергій лише іноді ловив себе на думці, що вже й сам перестав вірити. Але у душі ще зовсім трохи зблискувала надія на диво. І це диво прийшло у його життя саме тоді, коли він на нього вже зовсім не сподівався. 
Того вечора, все було як завжди. Він придбав  у маркеті хліб, молоко, макарони, корм для  кота Піона.  
А біля виходу стояла дівчина.  Неначе чекала саме його. 
Вона не просила милостині. Не простягала руки. Просто уважно дивилася на людей. І її погляд зупинився на Сергії. 
На вигляд дівчині було років сімнадцять - вісімнадцять. Довга сіра, неначе з мішковини спідниця, розтягнутий  темний светр, старомодна хустка з квіточками  на голові. І яскраве коралове намисто на шиї. А ще волосся. Руде, неначе вогники.  
Воно вибивалося з під хустки, та  неначе випромінювало світло. І від цього обличча дівчини було загадковим, та не схожим на інші.   
Вона виглядала у великому місті, чимось інородним, виходячим за межі прийнятого. Як не з цього світу.  
Коли Сергій проходив повз, вона тихо, але так, що він ясно почув це, сказала:  
— Вибачте. Можете позичити  трохи грошей? Мені треба додому доїхати. Дуже треба.  
Сергій Петрович з підозрою оглянув її. Випадково зазирнув у очі. Такі яскраві. Зелені, як два смарагди. З світло – коричневими зіницями.  
Зазирнув  і закляк, неначе загіпнотизований.  
І якось мимоволі, рука сама потяглася до кишені. Він  дістав гаманця.  
— Скільки потрібно? Голос його був трохи приглушеним. Мізки намагалися протестувати від такого вчинку, але він діяв на рефлексах. Так, неначе хтось змушував його це робити мимоволі. 
— Скільки дасте.  
В її голосі не було ні жалісливості, ні звичної для жебраків покірності. Був навіть якийсь виклик.  
Сергій простягнув двісті гривень.  
— Тримайте. В мене більше немає.  
Дівчина навіть не подивилася на купюру. Просто стиснула, зім’яла  її у руці. 
— Дякую. Вона уважно глянула на нього. Так ніби рентгеном просвітила.  Так уважно, що Сергію стало не по собі.  
— У вас вдома дуже сумно. Сказала вона.  
- Давно вже. А ще,  у вас зовсім  немає щастя. Як ви тільки з цим живете?  
Він завмер.  
— Ви щось ще про мене знаєте? Питання вискочило на автоматі.  
— Може бути.  
— Звідки?  
— Я просто бачу  проблеми у ваших очах.  
Сергій усміхнувся. Він поступово опановував себе.  
— Ви що ворожка?  
— Ні.  
— Психолог? Екстрасенс? 
— Ні. 
Вона посміхнулася якось  дивно, ніби сказала щось смішне тільки для себе. Потім несподівано запитала:  
— У вас є син?  
Це вже було занадто.  
— Ви мабуть за мною стежили?  
— Він не ходить. Продовжувала дівчина, дивлячись у очі чоловіка.  
Пакет із покупками ледь не випав із рук.  
Сергій мовчав. Він не знав що відповісти. 
— Як вас звати? — Нарешті спитав він. Це було перше що спало  на розум.  
На щось більш дотепне, він зараз був просто  неспроможним.  
Сказати, що він був у шоці, це нічого не сказати. Але до цієї дівчини сама собою виникла довіра. Він не знав чому, але від неї йшло тепло. Чоловік  відчував його. І це тепло поступово заполоняло собою все його тіло. І це не було схожим на алкогольне сп’яніння. Це не було схожим на гіпноз. Це було щось таке, що не піддається поясненню.  
Сергій відчував себе так, ніби ця дівчина його рідна душа. Ні, не донька, і не майбутня коханка. Просто тепла та рідна.  
— Лілія. Просто відповіла дівчина. 
— Хто ви така? Знову питання виникло чисто на рефлексах. 
Вона не відповіла. Натомість спокійно сказала:  
— Познайомте мене з ним. Мені треба.  
Сергій нервово засміявся.  
— Це якийсь жарт? Навіщо?  
— Ні, не жарт.  Йому час почати жити. Та й вам також. Не треба кликати до себе смерть. Вона полюбляє слабих та пригнічених. А ви сильний. Тільки зовсім  себе занапастили.  
— Лікарі не змогли вернути Сашка до життя, а ви зможете?  
Мозок Сергія Петровича протестував. Але поки що невеличкою хвилею піднімалася цікавість. І вона, змішуючись з теплом, притягувала чоловіка до цієї Лілії. Забороняла йому зробити навіть крок від неї. На рівні підсвідомості.   
— Не знаю. Просто мені здається… 
— То чому ви так упевнено говорите?  
Вона подивилася кудись за його спину.  
— Бо він ще не зробив свого першого кроку. Але зробить. Я знаю. 
— Він зовсім не може ходити...  
— Може.  Вона сказала це так спокійно та впевнено, ніби повідомила ціну хліба у магазині. 
- Але йому мішають. Повторила. Трохи тихіше. І знову подивилася Сергію просто в очі. 
 Ще раз.   
І зараз  ворухнулася надія.  Вона вже  піднімалася хвилею. А у душі Сергія здіймався свіжий вітер. Як на морі, коли кінчається штиль. І саме цього він боявся найбільше. Він взагалі звик до стану безвихідності. А давно пригнічене почуття майбутнього проблиску, лякало своєю недосяжністю. Сергій занервував.  
- То що мені робити? Спитав він.  
Зараз чоловік  виглядав розгубленим, але очі його мимоволі вже блищали. Цим почуттям він керувати не міг.   
-  Я хочу до вас додому. Сказала дівчина.  - Ходімо швидше. А це заберіть назад. Мені більше не потрібно. І всунула у руку чоловіка ще теплі від її долоні ті самі двісті гривень, які стали приводом до знайомства.