Артур відчув змішані почуття: полегшення та гнів. Вони, здавалося б суперечливі та несумісні, одночасно вживалися в його душі. З одного боку тепер він міг пояснити для себе раптові зміни у поведінці дружини: вона просто часто їздила до сина, переймалася долею Вадима, от і ходила завжди, ніби у хмарах літала. А він, старий дурень, запідозрив її у зраді.
Тиха, покірна Каміла, що стільки років терпіла його деспотичний та жорсткий характер, чи могла вона зрадити йому? Ну звичайно ж ні. Вірна, наче пес. І це він виховав її такою. Жінки – нерозумні створіння. І їх потрібно постійно виховувати: власною силою та авторитетом, тримати у повазі та страху. Інакше діла не буде. Проте, як-то кажуть: довіряй, але перевіряй. До детектива Віктора він все ж таки звернеться. Одразу як той надасть йому інформацію про ту руду – нову пасію сина.
Гнів же розливався у його жилах, змушуючи червоніти потилицю, скроні, обличчя, а також стискати пальці через те, що дружина ледь не вперше у житті виказала непослух. Сіла в автівку і гайнула кудись на цілу ніч, навіть не попередивши його. Дарма, що до рідного сина. Яке вона мала право вчиняти так самовільно? Жінку потрібно тримати в їжакових рукавицях. Інакше це призводить до таких ось вибриків: робить що хоче і нікого не питає. Це неповага до свого чоловіка. А від неї до розпусти – один крок.
О, раніше б Артур знайшов витончений спосіб для її покарання. Цій блондинистій дурепі довелося б ще довго зализувати свої рани у косметолога. Але не зараз… Поки що потрібно розібратися з сином: щоб не наламав дров на фірмі конкурента та у особистому житті. А то виховувати онуків від всяких там плебейок у наміри Артура точно не входило.
Проте емоції шукали виходу, розривали зсередини. І чоловік знайшов як їх вгамувати. Швидкими, відривистими кроками він майже вбіг до кімнати дружини і випотрошив на підлогу добру половину одягу з шафи. Він шматував його руками, ножицями і ледь не почав вгризатися у тканину зубами. Лють та ненависть кипіли в ньому.
Коли емоційна напруга почала зменшуватися, Артур пошкодував, що не тримає помічницю по дому. Зараз би холодним та спокійним тоном наказав їй зібрати цей мотлох і винести на смітник, а так доведеться робити усе самотужки.
***
— Я тебе не зовсім розумію, мамо. — Від її важкого погляду мені стало дещо ніяково і я навіть опустив додолу очі. — З батьком щось сталося?
— З батьком? — Перейшла на підвищений тон Каміла. — Ні, дорогенький мій, це зі мною щось сталося! Розумієш? Зі мною… Я хочу подати на розлучення, Вадиме.
А ось такого повороту я точно не очікував:
— Що, розлучення? Але ж ви стільки років прожили разом і тут… розлучення? Поясни мені будь ласка, що між вами сталося? Тато що зрадив тобі?
— Ні. А може й так. — Почала плутано говорити вона. — Точніше я не знаю. Але справа взагалі не в тому. Я і сама йому зраджую…
— Ти зраджуєш батькові?! — Я не міг повірити у те, що чув.
Це просто не вкладалося у моїй голові…
Каміла довго думала перш ніж відповісти. В першу чергу, їй не хотілося маніпулювати сином через свої шрами, але все ж він мусив знати правду такою, якою вона є. Жінка не хотіла виглядати у очах власної дитини моральною потворою. Наважившись, вона повільно зняла светр і промовила:
— Ось. Зараз сліди від усіх цих опіків майже непомітні. Бо я постійно ходжу на лазерне шліфування, пілінги та інші косметологічні процедури, покликані боротися з вадами шкіри. Але, якщо добре придивитися, їх буде видно. Старі стають менш помітними, проте з’являються нові.
Я підійшов ближче і почав уважніше роздивлятися тіло власної матері. Її руки були повністю чистими, а ось на спині та животі дійсно виднілося багато ледь помітних слідів, що нагадували опіки. Так ось чому моя мама, завжди перебуваючи у ідеальній фізичній формі, ніколи не одягала відкритих купальників на пляжі.
— Звідки це все? — Здавленим від болю голосом запитав я.
Гірку відповідь на своє запитання є вже здогадувався.
— Це все Артур. — Знесилено відповіла вона. — Ошпарити кип’ятком чи загасити об мене цигарку не така вже й незвична для нього річ.
Холод. Пронизливий, м’ятний, пробираючий до самісіньких кісток. Саме такий холод я відчув у всьому своєму тілу: від голови до кінчиків пальців на ногах. Сумнівів у правдивості маминих слів я не мав.
— Але чому ти на казала про це раніше? — Тільки і зміг вимовити. — Чому не пішла від нього одразу?
— Навіщо? — Посміхнулася жінка. — Щоб ти вважав свого батька монстром? Щоб виховувати тебе самотужки? Щоб ти ненавидів мене?
— Я б ніколи не зненавидів тебе. — Заперечив я.
— Це ти зараз так говориш, проживши щасливе дитинство та забезпечену юність. А щоб ти сказав мені, якби ми залишилися удвох і проживали жебрацьке життя?
— Не знаю. — Чесно відповів я.
Такий розвиток подій не вкладався у моїй голові.
— Ото ж бо й воно, що не знаєш. А я знаю. І я не хотіла цього допустити. Але тепер все змінилося. Ти став дорослим та самостійним. Ти сам заробляєш собі на життя. Може, коли і мене підтримаєш, за потреби… Мене більше нічого не тримає поряд з Артуром. І я хочу піти від нього.
#9543 в Любовні романи
#3691 в Сучасний любовний роман
#2175 в Жіночий роман
Відредаговано: 18.02.2022