24

  Вперше за весь час, після розлуки з сином, Каміла вирішила його навідати. Свій візит вона залишила у таємниці від Артура. З одного боку жінка відчувала внутрішні докори за те, що так захопилася новими почуттями та коханням, що навіть не приїздила до Вадима. А з іншого, закохані часу не помічають. Поряд зі Стасом дні летіли мов хвилини, вони просто не могли оговтатися від власного щастя.

  Вона навіть не пам’ятала скільки років не була біля будиночку своєї покійної матері і напрочуд здивувалася, коли побачила його у доволі непоганому стані. В останню мить Каміла зловила себе на думці, що потрібно було заздалегідь зателефонувати синові, але її бажання побачити Вадима виявилося таким спонтанним, що вона взагалі забула телефон вдома.

  «Цікаво, Вадим зараз дома чи ні?» думала жінка, натискаючи на дверний дзвоник. Чекати довелося недовго. Двері доволі швидко відчинилися і Каміла побачила на порозі рудоволосу симпатичну дівчину.

  — Доброго дня! — Привіталася та.

  — Доброго! — Відповіла Каміла. — Я шукаю свого сина Вадима.

  Від несподіванки цілком комунікабельна Ліля зашарілася:

  — О, як це неочікувано! — Протягнула руку вона. — Рада знайомству, мене звуть Ліля. Вадим зараз на роботі. Але проходьте, будь ласка.

  — Навзаєм! Каміла. — Жінка потиснула руку незнайомці і відчула те тепло, яке може випромінювати лише дуже світла та доброзичлива людина.

  Дівчина запропонувала гості чаю і вони разом пройшли до кухні.

  — Приємно чути, що мій син знайшов роботу. _ Посміхнулася Каміла, делікатно розглядаючи обстановку довкола.

  Все було затишно та чисто. Клітчата скатертина в червоно-білих відтінках, такі ж штори на вікнах. Навіть квіти  стояли на підвіконні. А в центрі столу розташувалася велика плетена корзина, яка була до самого верху наповнена фруктами. Це заспокоїло жінку. Зізнатися, вона боялася, що побачить на столі залишки недопалків у жерстяній банці з-під розчинної кави, пусті пляшки з-під пива та незліченні упаковки вермішелі швидкого приготування.

  Наступні слова, які промовила дівчина, стали ще більшим заспокійливим бальзамом для її материнської душі:

  — Так, Вадим знайшов роботу, до того ж за фахом. — З гордістю у голосі промовила Ліля. — Хоча було різне. Ваш син, як справжній чоловік, не цурався ніякої роботи і намагався працювати на роздачі листівок та доставці піци.

  Каміла слухала і не могла повірити власним вухам:

  — Напевно, я помилилася адресою. — По-доброму розсміялася вона.

  — Ні-ні, Ви дуже схожі з сином.

  — Це правда. — Погодилася жінка і сумно зітхнула. — Як же я за ним скучила…

  — Якщо не поспішаєте, можете почекати його. Вадим має повернутися додому через декілька годин. А поки запропоную Вам подивитися мої картини. Я – художниця і мешкаю у сусідньому будинку.

  — Залюбки! — Посміхнулася Каміла.

  Коли вони перейшли до Ліліного будиночка  і піднялися на горище, де знаходилася майстерня, жінка затамувала подих:

  — Яка краса! — Прошепотіла вона, розглядаючи картини довкола. — Скажіть, їх можна придбати?

  — Вам – ні, лише отримати у подарунок. — Дзвінко розсміялася художниця.

  — Навіть не стану відмовлятися.

  Каміла ніби потрапила до чарівного, казкового світу. Замість незрозумілої мазні, на яку вона звикла дивитися під час відвідування сучасних виставок, з полотен її оточували: стиглі червонобокі яблука, такі соковиті навіть на вигляд; величезні соняхи, що хилили голови під власною вагою; гілля ялинки, припорошене снігом, у вечірніх сутінках; сіро-білі клубочки кроленят, що горнулися одне до одного у скирті соломи. Всі картини були неймовірно світлими та теплими, з особливою, доброю енергетикою. Але одна з них сподобалася жінці найбільше: на ній були зображені два лебеді посеред озера, яке мерехтіло у місячному сяйві.

  У Каміли одразу виникла асоціація між цими лебедями та її стосунками зі Стасом. Вони були такими ж трепітними, ніжними, справжніми та самовідданими.

  — Лілю, люба, не сприйміть це за нахабство з мого боку. Але чи могли б Ви подарувати мені саме цю картину.

  — Звичайно! Буду дуже рада, якщо вона прикрасить вашу оселю.

  Жінки продовжили розмову і Каміла нарешті наважилася запитати:

  — Не хочу здатися нетактовною, але хотілося б дізнатися ким саме Ви приходитеся моєму сину? Другом чи кимось більше.

  — Кимось більше. — Посміхнулася дівчина, зовсім не образившись на запитання. — Але парою ми стали нещодавно. До того товаришували.

  —Тоді я спокійна. Бачу, що мій Вадим у надійних руках.

  — Це я у надійних руках. — Відповіла Ліля. — Дякую Вам, Ви виховали чудового сина. До речі, він має скоро повернутися. Ходімо, разом приготуємо вечерю.

  — Зазвичай невістки, ну або ж майбутні невістки вважають, що двом жінкам неможливо ужитися на одній кухні. Але я дякую Вам за довіру авансом, Лілю. Думаю, у на все чудово вийде!

  — Впевнена у цьому!