19

  Стас ніколи не відчував потягу до своїх ровесниць. Йому завжди подобалися більш дорослі жінки: більш мудрі, більш виважені, більш зрілі. Йому імпонувала їх розміреність, породжена впевненістю, а не лінощами. І на менше він не погоджувався. Його не приваблювали двадцятирічні дівчата. Вони здавалися йому не жвавими та енергійними, а занадто гіперактивними, щось на кшталт «дурна голова ногам спокою не дає». Він ніколи не розумів, чому їм потрібно завжди перебувати у русі, на публіці, у центрі подій і бажано, щоб вся увага була зосереджена на них. Таке йому не підходило.

  Інша справа – дорослі жінки, років сорока. Такі вміють дивитися  на світ не  крізь призму власного егоїзму, а бачити його всебічно: з усіма перевагами та недоліками, які юнацький максималізм часто відмовляється враховувати взагалі. А ще хлопцеві завжди не вистачало материнського тепла, уваги та підтримки. Мама Стаса померла від раку, коли хлопчик навчався ще у першому класі. Все подальше життя його виховував батько: суворий та небагатослівний чолов’яга, який багато працював і майже ніколи не посміхався. Солодощі хлопчик бачив лише на свята, в той час як обійми й взагалі стали для нього недоступною екзотикою. Похмурий Петро жалкував їх навіть тоді. Він любив сина, але своєю дуже скупою на емоції чоловічою любов’ю. Головне, щоб дитина була сита, напоєна, одягнена та взута. Все інше – надлишок та пустощі. Так він бачив свій батьківський борг перед сином та методику виховання. Стас, хоч і був малим, усвідомив дуже швидко, що нічого не зміниться, так буде завжди. І змирився з цим.

  Хлопчик ріс напрочуд швидко: стрункий, високий, гнучкий та жилавий, у свої шістнадцять він виглядав років на двадцять. Сусідки, продавчині, і навіть вчительки у школі вперше почали дивитися на нього інакше. В їх погляді з’явилася цікавість, яка з кожним днем все більше витісняла почуття жалю та співчуття. На нього більше не дивилася як на самотнього безпорадного цуцика. На нього дивилися як на молодого привабливого чоловіка. І це відчуття стало абсолютно новим для Стаса. Не дивлячись на підліткову гормональну перебудову і на те, що його зовнішній облік опереджав фактичний вік, в душі він залишався все тим же хлопчиськом, що потребував звичайної материнської турботи.

  У день його повноліття Петро повідомив звістку, яку сам хлопець сприйняв нейтрально: батько вирішив їхати до Польщі на заробітки. Стас був вдячний йому хоча б за те, що він не зробив цього раніше і йому не довелося, будучи малим, кочувати по багаточисельним далеким родичам, а бо будинкам-інтернатам при живому батькові. У вісімнадцять він цілком самостійний і справиться з усім сам.

  Так у його житті з’явилася тридцяти п’ятирічна Олена, продавчиня одного із магазинів, у якому хлопець завжди купував миючі засоби для дому. Вона стала його першою жінкою. Їх роман тримався у суворій таємниці, оскільки сама Олена була заміжньою і мала чоловіка, який, за іронією долі, також поїхав на заробітки до Польщі із батьком Стаса – Петром.

  Це були яскраві, та загалом щасливі стосунки, що затягнулися на цілих півроку. Потім були поодинокі зустрічі. І зрештою, коли чоловік Олени – Дмитро знайшов стабільну роботу в Україні, їхні відносини самі собою зійшли на нівець.  Не можна сказати, що Стас занадто страждав через їх втрату, все ж таки закохатися по-справжньому він не встиг. Проте хлопець чітко усвідомив, що бути з жінкою свого віку або, тим паче, молодшою, – не зможе фізично.

  Справжнє кохання прийшло в його життя, коли він влаштувався працювати садівником у дім одного заможного бізнесмена. Ці почуття не були раптовими, мов грім серед ясного неба, вони не впали, ніби сніг на голову. Навпаки, зароджувалися плавно та поступово: через м’який та лагідний погляд, що все частіше затримувався на руках, очах, волоссі, силуеті; через думки, що ставали все частішими та довшими і геть не бажали покидати його голови, ставши невід’ємною частиною його щоденних роздумів; через серце і душу, розум і тіло, дотик і відчуття.

  Так хлопець осягнув найбільше щастя  у своєму житті – взаємність. Каміла відчувала до нього усе те ж, що і він до неї. І, здавалося, від усвідомлення цього можна було втратити розум, відчуття реальності, настільки все здавалося романтичним, казковим, навіть неможливим… Інколи він до кінця не вірив власному щастю. Це були зовсім інші стосунки, не ті, що з Оленою, продиктовані лише потягом тіла. І все могло б бути дійсно казковим, якби між ним та коханою, не стояв Артур – самозакоханий, жорстокий самодур. Стас і сам ще знав яким саме чином має усунути його зі свого шляху. Але не сумнівався тільки в одному: Каміла має стати лише його жінкою. Бути коханцями до кінця життя – не вихід.