15

  Ліля виглядала розчарованою, збентеженою та обуреною одночасно. Її обличчя майже зливалося з кольором волосся, а руки тремтіли. Вона ледь стримувала сльози, які стояли в очах і були готові зірватися крупними краплями будь-якої миті.

  — Пробач, Лі. Я не хотів створювати тобі проблеми. — Мені було так соромно, що хотілося провалитися крізь землю. — Зараз і так немає зайвих грошей, а ти ще й була змушена дістати дві тисячі гривень з власної кишені аби заплатити за ті десять піц.

  — Пусте. — Вона заправила тремтячими пальцями пасмо волосся за вухо. — Я засмучена не через гроші. Добре, що є друзі, які завжди готові прийти на допомогу. Борода дав мені ці декілька тисяч, навіть нічого не запитавши, і запевнив, що я можу повернути їх тоді, коли мені буде зручно.

  — О так, коли є справжні друзі – це дійсно чудово. — Зітхнув я. — Як же я помилявся, коли вважав Марка своїм найкращим другом. Знаєш, доволі гірко усвідомлювати на третьому десятку, що, виявляється, у тебе зовсім немає друзів.

  — Краще це усвідомлювати, аніж перебувати в ілюзіях, пробач за мою прямоту.

  — Ти дійсно права. І тобі не має за що вибачатися, Лі.

  — Коли я уявляю всю цю дику історію, яку ти мені розповів, мене пронизує така лють та ненависть, що я готова піти до тієї квартири і самотужки передавити все те кодло власними руками.

  Ця ніжна дівчина, попри свій жіночий та м`який вигляд, могла бути справжньою амазонкою: сміливою та войовничою. І я не знав до кінця на що вона здатна ще, якщо розлютити її остаточно.

  Дійсно, а що я взагалі знав про Лілю? Окрім того, що вона чудова господиня, гарний художник і живе так, як їй зручно, не намагаючись відповідати очікуванням соціуму. У неї була сестра Злата, яка померла від важкої хвороби. З якихось суб`єктивних причин чи вимушених обставин, Лі не стала здобувати вищу, чи хоча б середню спеціальну освіту. Не так і багато, за великим рахунком…

  — Сонечко, розкажи мені, будь ласка, за своє життя та минуле. — Попросив я, вперше за весь час звернувшись до неї лагідно. Так, ніби вона вже стала моєю.

  — Навіщо тобі це? Якщо ти хочеш знати про мене щось конкретне, то можеш просто запитати про це

  — Я хочу знати все. — Посміхнувся я. — Немає якоїсь конкретики. Просто все.

  «А ти впевнений, що я хочу розповідати тобі все?» - подумала вона. А вголос промовила:

  — Вибач, але сьогодні мій настрій не для душевних розмов. Давай краще проведемо сьогоднішній вечір наодинці.

  Її голос був настільки стомлений та роздратований, що я не став заперечувати.

***

  Вона лежала у своєму ліжку під товстою затишною ковдрою. Довкола було темно, але тепло та спокійно. У вікно делікатно заглядав куций місяць. Він не заливав своїм світлом усю кімнату. А підсвічував рівно настільки, аби ховатися у темряві від свого минуло було зручно та не страшно.

  Ліля почула дзенькіт камінців, які летіли у вікно. Він також був обережним. Той, хто прийшов до її будинку серед ночі, точно не мав наміру налякати її.

  Дівчина поглянула на годинник. Перша ночі.

  — Ну кого ще принесло о такій годині?! — Лаючись собі під носа, вона вилізла з-під теплої ковдри та взула хатні тапці.

  Вперше за довгий час гостинна Ліля, яка була відкрита для друзів 24 на 7, не раділа гостям і не хотіла нікого бачити. Десь в глибині душі вона здогадувалася, що нічний візитер – Вадим.

  Але коли, відчинивши двері, вона побачила на порозі Змія, то розлютилася ще більше:

  — Ти що зовсім сказився? — Вона навіть не намагалася приховати власний гнів. — Навіщо ти приперся сюди серед ночі?! Навіщо гамселиш камінням до мого вікна?! Ти що не міг набрати номер мого мобільного? Чи ми живемо у кам’яному віці?

  — Ти чому така зла? — Образився Роман. — Я ж тобі не бруківкою кидаю у скло, а лише маленькими камінцями. І зовсім легенько. Ми завжди так робили.

  — Це було  у минулому, коли ще була жива Злата. Зараз ми  живемо іншим життям.

  — О, якби твоя сестра була жива, вона б не потерпіла поряд з тобою цього слизького хробака Вадима!

  — Навіщо ти прийшов сюди? — В її голосі чулося непорозуміння. — Щоб поговорити про мого нового сусіда?

  — Так. І не тільки. Нам потрібно поговорити з тобою, Лілю.

  — Говори. Я тебе уважно слухаю. — Спокійно промовила вона.

  — То може пустиш мене хоча б усередину? Чи мені так  і мерзнути на порозі.

  — Проходь. — З легким сумнівом вона відійшла вбік і впустила його до будинку.

  Тільки-но хлопець опинився усередині, як не став стримуватися у своєму бажанні обійняти та поцілувати Лілю:

  — Я кохаю тебе, зрозумій це нарешті, Лілю! Ми маємо бути разом. Ми створені одне для одного. — Шепотів він, міцно притискаючи її до себе.

   Вона з усіх сил виривалася з небажаних обіймів:

  — Припини, Зміє! Що ти робиш? У тебе є Кіра!

  — Я не кохаю її! Вона мені не потрібна! Мені потрібна лише ти. І ти це чудово знаєш.