Ліля. Руде диво.

14

  Я дивлюся на себе у дзеркало і бачу переляканого хлопчину у фірмовій бейсболці та безрукавці з логотипом піцерії. Напевно, це сон. Хоча ще донедавна такий прикид міг наснитися мені хіба що у нічному жахітті.

  — Красава! — Хлопає мене по плечу дядько Гриша.

  Дядько Гриша майже мій новий колега. В піцерії він працює вантажником. Це компанійський, комунікабельний чолов`яга, що має погляд пройдисвіта, вигляд затяганого кота зі смітника та зіпсовані зуби. Останні свідчать про те, що певний час він відбував тюремний срок і не відмовляв собі у занадто міцному чаю. Ліля не збрехала, коли сказала, що у піцерії прецевлаштовують усіх.

  Я мав тиждень оплачуваного стажування, після чого мене мали прийняти на роботу офіційно і дещо підвищити зарплатню. Звичайно, захмарні суми мені тут не майоріли, але цих грошей якраз мало б вистачити на те аби сплачувати за комунальні послуги та продукти.

  В перший же день я отримав яскравий жовтий одяг (доставник піци має виглядати оптимістично аби не зіпсувати клієнтам апетит), робочий байк і купу коробок з піцою, які мав розвозити містом.

  Коли я почув чергову адресу, за якою маю доставити піцу, то відчув холод, оціпеніння і внутрішній ступор. А тільки-но почав приходити до тями, то ще й страх. Я бував у цій квартирі сотні разів. Адже вона належала одному із моїх найкращих друзів – Марку.

  О, скільки тусовок ми влаштовували на цій квартирі! Скільки там було випито пляшок віскі та рому! Скільки скурено елітних сигар. Скільки зроблено всього того, що можна зробити лише в молодості і не почуватися на ранок спустошеним від цього.

  А тепер… я маю доставити туди піцу. Від освідомлення цього ледь не починаю істерично реготати. Ще б півбіди, якби в квартирі мій друг був один. Але ж ні! Вони замовили десять піц. Десять, Карл! Тобто компанія зібралася там немаленька. Хоча чого дивуватися? Марк ще той гультій!

  Як відреагують мої друзі, коли побачать мене у цій дурній жовтій бейсболці та безрукавці?! Я схожий в них на справжнє курча! І чудово це розумію. От дідько! Дідько! Дідько! Ледь стримую себе, аби не запустити зараз цієї піцою об холодну стіну багатоповерхового будинку, до якого зараз маю заходити.

  Та-а-а-ак... Головне заспокоїтися. Видихаю. Дихаю повільно та глибоко. Самонавіювання – велика річ. І так, я люблю свою роботу. Я ду-у-ужу сильно люблю свою роботу. Я доставляю людям смачну їжу. Я роблю їх щасливими. Я не якийсь там офісний планктон, що сидить на дупі рівно дні напроліт.

  Моя жовта бейсболочка, як же я зараз тебе люблю! Натягую її майже на самі очі. Дасть Бог, може мене ще й ніхто не впізнає. Прокашлююсь, налаштовуючись змінити голос і набираю номер квартири. Через домофон мені дозвіляють увійти.

  Важкі металеві двері до мого персонального пекла відчиняються.

  Дев`ятий поверх. Я так бажаю відтягнути цей момент зустрічі, що навіть нехтую ліфтом. І тягну всі десять коробок на власному горбові сходами.

  Все одно шлях долаю занадто швидко. І жодної задишки! Хто б міг подумати, що я – кімнатна квітка, насправді такий виносливий. «Може, мені ще й вантижником піти?» - запізно думаю я. Ох, і чому ця думка не спала мені раніше…

  Відчиняються двері квартири. На порозі стоїть веселий Марк. За його спиною чується галас та музика. Я знаю природу таких веселощів. Це вам не ендорфіни від бананів з школодками. І навіть не легке збудження від алкоголю.

  — Доброго дня! Ваша піца, будь ласка! — Опустивши голову, наскоро промовляю я.

  Марк – хитрий шакал. Здається, він щось запідозрив, проте виду поки не подає. Я стою, очікуючи що буде далі. Але відчуваю, як десь знизу мої ноги починають тремтіти.

   Проходь. — Говорить він.

   Тепер в його голосі чується цікавість замість веселощів.

  — Розпишіться, сплатіть кошти, будь ласка. І я побіг далі. — Заходити до квартири мені зовсім не хочеться.

  — Проходь. — Наполегливо і твердо, крізь зуби промовляє хлопець.

  Моя голова опущена, в цей момент я не бачу його погляду. Але якби міг бачити, то зрозумів би настільки він став лихим та недобрим.

  Невпевнено роблю крок. Заходжу до середини.

  Мій найкращий друг зачиняє за мною двері і повертає ключ.

  — Ша! Заспокоїлись! Вимкнули музику! — Кричить Марк.

  Буквально за якісь лічені секунди все довкола стихає: галас, музика, розмови. Марк – авторитет у нашій компаніїі, сперичатися з ним не наважується ніхто.

  — Нам привезли піцу! — Урочисто промовляє він і повільно обводить поглядом усіх присутніх. — Спочатку я подумав, що сьогодні нам підігнали нічогеньку закладку і галюцинації вийшли – перший гатунок! Але ж ні!

  З цими словами він зриває з мене кепку. І, схопивши за підборіддя, високо піднімає моє обличчя договори. Я чую довкола здивоване та задоволене гуготіння натовпу, яке перебуває у стані зміненої свідомості.

  — Хто це?! Та це ж татусин синочок! Якого татко Артур нещодавно випер з дому за шкірку! — У голосі хлопця з`являються театральні нотки.

  Я розумію, що зараз не найкращий час аби наражатися на небезпеку. Але тимпаче не можу нічого з собо вдіяти і втримати язика за зубами:




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше