12

  Чи замислювався я колись над тим, що відчувають люди під час роздачі листівок? Ти стоїш з простягнутою рукою, в якій тримаєш купу флаєрів, і намагаєшся всіма правдами та неправдами всунути їх хоча б комусь. Коли назустріч нарешті простягається долоня, одна з десятків чи навіть сотень, ти вкладаєш одразу декілька листівок. Тому що знаєш, наступна буде нескоро.

  Більшість проходять повз і роблять вигляд, що навіть не помічають тебе. Чи може й справді не помічають. Хоча ти – людина. Людське око здатне щосекунди охоплювати купу деталей та дрібничок: дерева, вивіски, кольори одягу та автівок. І лише одне одного ми можемо не бачити навіть тоді, коли знаходимося майже впритул. Якщо самі того не бажаємо.

  Ми постійно відгороджуємося від інших: телефонами, навушниками, окулярами. Але це всього лише аксесуари, які належать її величності байдужості…

  Щось я знову пустився у свої роздуми, замість того аби думати де заробити грошей. Зрештою, не буду ж я все життя займатися тим, що стоятиму біля проспекту та роздавати перехожим листівки, як сьогодні.

  Ліля, яка роздавала ті ж самі флаєри, що і  я, почувалася ніби риба у воді. З одного боку, вона не стояла на місці, але і не бігала мов дурна. Їй вистачало всього лише декілька вчасних поворотів, кроків, нахилів аби ввічливо простягнути комусь листівки. І от дивина! З її рук люди брали листівки, а з моїх ні. Хоча вони були у нас асболютно однаковими. Сьогодні ми роздавала маленькі яскраві папірці, що рекламували євровікна.

  — Веселіше! — Підбадьорила мене золотоволоса дівчина і привітно посміхнулася.

  Я посміхнувся їй у відповідь і, відчувши на своїй спині  важкий погляд, обернувся назад. Прямо на мене, ніби танком, йшла панянка на підпитку. Визначити її вік було важко. Але думаю, він коливався від сорока до п`ятидесяти. Жінка була справжньою нечупарою. Від неї тхнуло немитим тілом на невипраним одягом.

  — Дай сюди! — Гаркнула вона і запустила брудну долоню до моєї руки.

  — Будь ласка. — Ледь стримуючи почуття гидливості, тихо відповів я.

  За цю мить я помітив, що її нігті були доволі довгими і навіть мали яскравий манікюр. Хоча, відверто кажучи, не розумію навіщо перетворювати власні нігті на полотна, якщо нехтуєш елементарною гігієною і чищенням зубів.

  Певно, вона відчула мою антипатію і її це не на жарт розлютило.

  — Што-о-о нє та-а-ак? — Нароспів промовила вона.

  А потім, навіть не чекаючи моєї відповіді, почала царпати мою долоню своїми брудними довгими кігтями, ніби кішка зі смітника.

  — Припиніть. — Попросив я, відчуваючи що ще декілька секунд і вже не втримаюсь від того, щоб дати їй по писку ляпаса оберемком яскравих флаєрів.

  — Що сталося? — До нас підбігла Ліля, яка вчасно відчула неладне.

  — А што-о-о он смотріт на мєня-я-я, как….как на… — Розумова діяльність давалася жінці тяжко, вона не могла підібрати потрібних слів.

  — Ми його звільнимо. — Сурово пообіцяла дівчина. — А Вам я приношу свої вибачення.

  З цими словами вона посміхнулася так щиро, що посмішка осяяла все її обличчя:

  — Він у нас новенький, ще не знає як потрібно поводитися зі справжніми леді. Візьміть, будь ласка. — Рудоволоса красуня просятгнула їй листівку, а ось стане у нагоді найближчитм часом!

  — Спасіба, спасіба тєбє, дєвочка. — П`яничка розчулено змахнула з очей сльозу, а потім закричала у натовп. — Прастітє, всє прастітє мєня, єслі што нє так!

  Люди йшли і зовсім не зважали ані на неї, ані на цю сцену взагалі. Кожен мав свої справи, думав про них і від цього чужі проблеми вже не цікавили.

  — Лі, клянуся, я її не чіпав! Вона сама вчепилася мені в руку.

  — Не виправдовуйся. — Коротко відповіла вона.

  — Ти що не віреш мені? — В моєму голосі одночасно були здивування та обурення.

 — Яка різниця? Звичайно, вірю. Але ти повинен зрозуміти, що працюючи на вулиці, щодня потраплятимеш на неадекватів, і добре, якщо це буде лише одна людина. Диваки, психопати, алконавти – це все наші клієнти. І це не жарти, під відкритим небом такого контенгенту не уникнути. Зауваж, це з тобою ще не вступали у розмову люди, помішані на політиці.

  — Але я не хочу так працювати! —  Я округлив очі  і чомусь промовив це пошепки.

  — А їсти хочеш? — Поцікавилася Лі також пошепки.

  Це настільки пристидило мене, що я мовчки дістав з кишені антисептик і побризкав розідрані руки. Не вистачало ще підхопити якусь заразу від тієї «чистлюлі».

  Далі день минув спокійно. Ми продовжили роздавати листівки, аж поки сонце не почало спускатися до горизонту.

***

  Я знав, що мої почуття взаємні. Знав, що Каміла любить мене. Вона просто не може покинути чоловіка через гроші, втратити статус та впевненість у завтрішньому дні. Якби я мав пристойні статки і володів цінними паперами, замість того, щоб ходити з секатором по садочку, ця б жінка вже давно належала мені.

  А так ми змушені переховуватися у скверах та дешевих кав`ярнях з паперовими стаканчиками несмачної, кислої кави. Я ж хочу більшого. Значно більшого! І знаю, що ця неземна жінка також хоче цього. Я маю щось неодмінно вигадати аби тільки бути разом з Камілою і не трястися за кожну копійку.