9

  На небі висів повний місяць. В його сяйві вона здавалася ще більш блідою. Колір її обличчя нагадував крейду. Тонкі вуста розтягнулися у кривій посмішці. Її кістляві руки з зеленуватим відтінком тягнулися до Лілі у надії обійняти ту:

  — Ну ж бо, сестричко, йди до мене! Чи ти боїшся мене? — Здивовано промовила дівчина, яка своїм виглядом нагадувала скоріше привид, аніж людину. — Ми завжди були разом і це не повинно змінюватися.

  — Прийду. — Пообіцяла Ліля. — Коли настане час, неодмінно прийду. А поки що рано мені.

 — Як ти помиляєшся! Як ти помиляєшся, дорогенька. — У відповідь бліда жінка зайшлася надлюдським реготом. — До нас ніколи не рано, до нас завжди вчасно!

  Її обличчя почало миттєво вкриватися сіточкою зморшок, які ставали все більш глибшими та виразними. Руде волосся рідшало та сивішало на очах. Зрештою, непрохана гостя перетворилася на стару та потворну бабцю, яка розтанула ніби дим дотліваючого вогнища.

  Ліля прокинулася і з подивом виявила, що за вікном вже сяє сонце. Зазвичай, кошмари робурхують нас серед ночі. Її ж персональне жахіття вичікувало до самого ранку, аби напасти зненацька. Злата снилася їй вкрай рідко. Інколи дівчині навіть хотілося побачити сестру. Тоді вона йшла до церкви, замовляла сорокоуст за упокій, ставила свічки і довго молилася, просячи Бога, щоб Злата навідала її увісні. Для Лілі було важливим переконатися у тому,  що з її рідною людиною все добре, навіть якщо її не має поряд тут, на землі.

  Цього разу сестра навідала її зненацька. Ця зустріч у сноведінні виявилася неочікуваною і, відверто кажучи, небажаною. Раніше Злата ніколи не кликала її за собою, не давала зрозуміти, що вже час проститися зі своїм земним існуванням. І хоч це був лише сон, після себе він залишив такий гіркий післясмак, що дівчині захотілося поскоріше когось побачити, не залишаючись наодинці. Вона швидко зібралася, почистила зуби і пішла в гості до Вадима.

  Як не дивно, свого сусіда вона вдома вже не застала. В дверях виднівся лише біленький, охайно складений лист паперу. Коли Ліля розгорнула його, то побачила: «Мабуть, сьогодні тобі сняться особливо приємні сни і ти спиш міцно-міцно. Не став будити тебе і побіг не співбесіду. Гарного дня! Скоро побачимося. Цілую в щічку».

  Егеж, якби тільки ці сни були дійсно приємними…

***

  Секретарка Ігната Богдановича виявилася неповторною. Густий довгий чубчик, за яким не було видно навіть брів, закривав пів обличчя. Губи розмальвані рожевою перламутровою помадою, що ще більше підкреслювало жовтизну зубів. Здається, цей колір в макіяжі тримав пік популярності ще на початку двухтисячних. Окрім того, вона постійно жувала жуйку і, здається, ледь стримувалася аби не зробити галасну підліткову бульбашку.

  — Ігна-а-а-т Богдановіч, до Вас новенький, влаштовуватися на роботу. Так, Вадим. Слухаю.

  Вона так і сказала, Богдановіч. Вадим зловив себе на думці, що давно не зустрічав жінок, чия б мова настільки різала слух, а зовнішній вигляд ображав почуття прекрасного.

  — На Вас чікають, можете пройти. — Секретарка подивилася на хопця так, ніби особисто зробила йому велику послугу.

  Він поглянув на її бейджик, посміхнувся і промовив:

  — Дякую, Анжеліко. Раз на мене чІкають, запізнюватися не можна в жодному разі.

  Анжеліка залишилася у непохитному переконанні, що склала на гостя глибоко приємне враження. Проте ці наймані робітнички її не цікавили. Дівчина шукала пташку зовсім іншого польоту, не менше ніж ділового партнера свого шефа. За нею вже давно плентався шофер Олег, та й охорорнець Костік постійно проявляв знаки уваги: то «Мілку» на столі залишить, то букетик. Але не для таких лбів мама квіточку ростила.

  Опинившись у кабінеті потенційного роботодавця, Вадим одразу відчув себе незручно. Літній чоловік з дуже темним, нефарбованим волоссям та синіми холодними очима сверлив його поглядом, навіть не моргнувши жодного разу.

  — Доброго дня! — Зніяковіло промовив хлопець.

  — Сідай. — Коротко промовив брюнет, вказавши на стілець.

  Все довкола волало про напускну велич. Величезні дубові меблі, червоні килими. Від усього цього тхнуло чимось радянським. Під стіною не вистачало лише серванту з кришталевими келихами. Зараз Вадим віддав би усе на світі аби опинитися у якомусь приміщенні в стилі лофт. Але, щоправда, тепер хоча б стало зрозуміло чим був продиктований такий розкішний вибір секретарки Анжеліки. Просто диво, що вона ще не робить завивку і не фарбує обличчя рум`янами на прохання шефа.

  Ніби матеріалізувавшись з його думок, у кабінеті з`явилася сама секретарка, власною персоною. Товсті каблуки зацокотіли підлогою, стегна заколихалися в різні боки.

  — Резюме, будь ласка. — Лагідно промовила вона, з догідливістю дивлячись на свого боса. — Кави?

  — Дякую, Анжелічко. Вільна.

  Щаслива Анжелічка схвально закивала головою і поковиляла до виходу.

  — Не густо. — Промовив Ігнат Богданович, переглянувши резюме.

  — Так, досвіду недостатньо. — Погодився хлопець. — Я зовсім недавно закінчив навчання.

  — Моя секретарка зателефонує та повідомить, коли Ви будете нам потрібні. — Стисло зауважив він.