8

  Я надіслав своє резюме у всі компанії, які мали вільні вакансії фінансистів. Минуло три дні, проте жодної відповіді я так і не отримав. Мов одержимий, я постійно заглядав до електронної скриньки. Хапався за телефон, який майже весь час мовчав. Дивно, але про мене забули навіть друзі. Хоча чому тут дивуватися. Як тільки я припинив відвідувати вечірки і різні статусні заходи, то одразу став нецікавим для них. Про моє існування взагалі ніби ніхто не згадував.

  Єдиною людиною, яка не забувала про мене, була Ліля. Бачилися ми двічі на добу. Рано-вранці вона приносила мені сніданок: млинці або сирники. Ми обмінювалися декількома короткими фразами, бажали одне одному гарного дня, інколи навіть не встигаючи разом випити кави, і кожен біг по своїм справам.

  А ось ввечері ми приходили у гості одне до одного і спілкувалися щонайменше години три-чотири. Інколи просто мовчали і переглядали разом те, що могло запропонувати нам сучасне телебачення. Дивитися телик – це мовітон серед мого оточення. Хіба що аби дізнатися новини. Не пам`ятаю, коли я дивився його востаннє.

  Разом з Лілею я передивився дуже атмосферні кінострічки свого дитинства: «Один вдома», «Бетховен», «Десяте королівство». Вони занурили мене у таку ностальгію, що не дивлячись на невдалі пошуки роботи, я почувався напрочуд безтурботно. Віра у те, що все буде добре була настільки сильною, яка буває тільки у дитячі роки.

  Проте віра вірою, а на четвертий день я вирішив не очікувати дива і діяти самостійно. Перше що я вирішив зробити, так це зустріти свою сусідку власноруч приготованим сніданком.

  Дзвінок біля дверей мого будинку не працював, тож дівчина зазвичай стукала у вікно. Почувши легенький стукіт у скло, я одразу ж відчинив.

  — Доброго ранку! — Сяючи, промовила вона. — О, в тебе тут такі запахи! Здається, це зайве.

  Її погляд перемістився на купу золотистих дерунів, що апетитно лежали на великій тарілці поряд з маленьким соусничком, в якому була густа та холодна домашня сметана.

  — Таке ніколи не буває зайвим. Дякую, цим я перекушу на обід. А зараз запрошую тебе поснідати зі мною. Сьогодні у нас яєчня з беконом,  червоним болгарським перцем та грінками.

  — Аж слинка тече!

  Ми неспішно поснідали та випили гарячого чорного чаю.

  — Які плани на день? — Поцікавився я у рудої красуні.

  — Зараз маю їхати до міста.

  Я знав, що у міській галереї готується масштабна виставка картин сучасних художників. Декілька Ліліних робіт мали бути на ній представлені. І хоч самі картини були вже давно завершені, проте дівчина дещо хвилювалася через якісь формальності. Про хвилювання вона не обмовилася жодним словом, і навіть ззовні намагалася це ніяк не проявити. Воно дійсно було непомітним для стороннього ока, проте я відчував його на якомусь внутрішньому рівні.

  — Не хвилюйся. Все буде добре. — Посміхнувся у відповідь я.

  — Дякую, я не хвилююся. Чим ти будеш займатися сьогодні? Як твої пошуки роботи?  — Поцікавилася вона.

  — Повна тиша. Сьогодні почну штурмувати компанії дзвінками.

  — Успіхів тобі, Вадиме! І до вечора.

  — До вечора!

  Тільки-но провів дівчину до дверей, то одразу ж, навіть не прибравши зі столу посуд, я почав телефонувати у всі ті компанії, організації і зовсім невеличкі фірмочки, до яких нещодавно надсилав резюме. Відповідь всюди була одна: мені відкрито відмовляли. Навіть не говорили стандартну відмазку про те, що зателефонують потім. Не брехали про вже закриту вакансію. Говорила прямо та коротко: Ви нам не підходите.

  Якби не зустрів Лілю, то сказав би, що в моєму житті розпочалася чорна полоса. Але ж ні… у моєму життя розпочалася руда полоса! А це значить, що все буде добре!

  І я таки не помилився! В одній компанії мене все ж таки не послали майже відкритим текстом.

  — Ігнат Богданович очікуватиме Вас завтра на співбесіду о десятій ранку. Не запізнюйтесь, будь ласка. — Промовив трохи манірний голос секретарки.

  Й-є-є-є-с! Я ж казав, що Ліля приносить мені вдачу!

***

  Білявка у легкому плащі кремового кольору швидко йшла парком. Перші осінні дні виявилися напрочуд прохолодними. Час від часу вона знервовано озиралася в різні боки. Так, ніби боялася, що за нею можуть стежити. Раптом вона відчула на плечі міцну чоловічу руку. Від несподіванки жінка зойкнула і підстрибнула.

  — Каміло, ти чого, я тебе налякав? Пробач, люба.

  Перед нею стояв високий білявий молодий чоловік спортивної статури. У рисах його обличчя було щось дитяче, ніби янгольське. Якби не перші ледь помітні зморшки на чолі та міцне тіло, його б взагалі можна було прийняти ще за підлітка. Чорна шкіряна курточка на широких плечах та погляд блакитних очей, в яких відчувалася провина, лише посилювали цей контраст.

  — Стасе! — Роздратовано промовила вона. — Я знала, що нам краще не зустрічатися і навіщо я тільки так ризикую? Скоро взагалі втрачу розум від постійного страху бути викритою.

  — Обіцяю, що ти втратиш розум лише від мене. — Лагідно промовив він і простягнув їй паперовий стаканчик з кавою.