7

  Жінка завжди відчуває, якщо чоловік її не кохає. Навіть, коли той знаходиться поряд і запевняє у протилежному. Жіночу інтуїцію не обдуриш. Кіра виключенням не стала. Дівчина чудова розуміла, що Роман лише дозволяє їй кохати себе. Поруч з нею намагається забути  про своє справжнє кохання та загасити старі почуття, яким не судилося стати взаємними. Але все марно…

  Змій закохався у Лілю давно. Тоді, коли вони були ще зовсім юними і проживали геть інше життя. Вона була єдиною у їх компанії, хто завжди мав голову на плечах. За великим рахунком, саме це  і врятувало їх від неминучої загибелі. Шкода, що Златку вони все ж таки втратили… Минуле… Минуле… Він так не любив згадувати його. Воно врізалося у скроні болючими спогадами, ніби шурупом. Проникало все глибше всередину, поки не починало ставати нестерпно.

  В такі моменти, йому завжди хотілося запалити. Але він стримував себе: Кірі могло стати погано. Та сьогодні хлопець вирішив знехтувати потребами та самопочуттям жінки, яка, зрештою, ніколи не була для нього коханою.

  — Ти знову палиш? Скільки разів ти обіцяв мені кинути остаточно? — В її голосі не було жодних дорікань. Лише турбота та ніжність.

  Краще б вона розсердилася на нього, нагримала. Тоді б йому стало легше і він навіть  знайшов би привід для того аби розвернутися і піти. А так ще й доведеться вибачатися.

  — Пробач, сонце. — Крізь зуби процідив він.

  — Мені здається, чи ти приревнував Лілю до її нового знайомого?

  — Припини, як можна ревнувати Лілю до того рафінованого акуратиста.

  — Тобто, справа не у ній? А в тому, що ти просто не побачив у Вадимі потенційного конкурента? Значить, до гідного чоловіка ти б її ревнував…

  — Та ні до кого я б її не ревнував! Я ж з тобою, Кіро.

  — А чому ти зі мною? — Дівчина підвищила голос від безвиході і усвідомлення власної непотрібності.

  — Тому що… люблю тебе. — Невпевнено відповів Змій.

  — Я не вірю тобі.

  Вона почекала ще мить, ніби очікуючи, що ось-ось і він почне запевняти її у правдивості своїх слів. Проте цього не сталося. Тож не залишалося більше нічого, окрім як розвернутися і вибігти геть. Подалі від свого сорому, що знехтувала собою, як жінка. Подалі від того дня, коли дозволила себе просто використовувати.

  — Не віриш… Не віриш. І правильно робиш. — Ледь чутно прошепотів Роман.

  Хлопець давно змирився з думкою, що Ліля йому не належить. Прийняв це як факт, влаштував особисте життя і особливо не переймався. Адже ця руда кішечка гуляла сама по собі і не належала взагалі нікому. І тут добридень – приїхали! Якийсь Вадим! Одразу видно, слизький тип…

  Змій одразу помітив, що між цими двома виникло щось значно глибше, ніж звичайна людська симпатія та доброзичливість. Хоч вони, схоже, самі ще не розуміли цього. Цікаво, якби цей рафінований акуратист знав про Ліліне минуле все, чи надовго б він залишився поряд? Певно, накивав би п`ятами того ж дня. Такі «білі комірці», як цей Вадим не прощають людям помилок. Навіть, якщо вони були скоєні у далекому минулому.

  Позбутися б його було дуже легко: прсото збовтнути при розмові зайвого. Ненароком. Але, в такому разі, він ризикує зіпсувати стосунки із самою Лілею. А ось цього вже робити неможна. Нехай все йде, як іде. Як то кажуть, рано чи пізно усе таємне стає явним. Ось і подивимось чим усе закінчиться…

***

  Садівник його дратував. Артур вкотре спостерігав за ним з вікна свого кабінету. Раніше дружина наводила затишок сама не лише у двоповерховому будинку, але й біля нього. Працювала у невеличкому садку, підстригала кущі та дерева, вирощувала троянди на клумбах. А ось останні декілька років почала скаржитися на втому та біль у спині. Чоловік вирішив запросити на роботу садівника. Так у їхньому домі з`явився Стас. Зараз Артур ввжав це своєю особистою помилкою.

  Де були його очі, коли він брав на роботу цього цуцика. Щоправда, декілька років тому хлопець був справді цуциком: блакитнооком, худорлявим та наляканим. Але з часом цуцик перетворився на сильного та міцного пса. Артурові вже декілька разів довидилося робити йому зауваження за те, що він працює в садку у футболці. Так, ніби там можна працювати у смокінгу. Вже не молодий чоловік боявся зізнатися собі у тому, що його лякає власна старість через призму чужої молодості, сексуальності та привабливості. Погляд Стаса все частіше здавася йому нахабним, хитрим та зверхнім. Так, немов цей жебрак почувався господарем у його ж власному домі.

  Не те, щоб він ревнував Камілу до цієї гори м`язів та тріципсів. Не те, щоб мав сумніви у її вірності. Але щоразу при появі садівника відчував щось неприємне. Щось таке, що порушувало спокій, гармонію та порозуміння між ним та дружиною.

  Через це Артур навіть завів собі коханку. З Камілою вони прожили разом більше трьох десятків років і за всеь цей час він жодного разу не зрадив її. Як не дивно, він ніколи не був ласим до чужих жіночих принад. Коли кохаєш по-справжньому, встояти перед ними не так вже й важко.

  Банально, Аріна була його секретаркою. Нічим не ліпшою і не гіршою за інших. Довге темне волосся, виразні карі очі, красиві ніжки, міцна дупка. Цілком стандартний набір. Нічого незвичайного. Йому просто потрібно було заховатися у ній від власної старості. Переконати себе у тому, що все добре і він на коні. Довести самому собі, що він кращий за цього рельєфного жеребця Стаса. Довести Камілі, що у цьому світі він може бути потрібним не лише їй одній. Старість – це коли до зради тебе підштовхує не бажання, а страх. І Артур добре це розумів.