5

  Оселя моєї нової знайомої зсередини виявилася не меш чарівною та затишною, ніж ззовні. Повсюди були розставлені плетені корзинки, іграшки з шерсті та фігурки бороданів-домовиків. На круглому столі, вкритому білою скатертиною, стояли два пироги, накриті рушниками. Коли Ліля підійшла ближче і підняла їх, показалися золотаві боки випічки, а запах смажених грибів заповнив усе довкола. Я відчув, як мій рот стрімко наповнюється слиною.

  — Один солоний, з грибами. А інший – солодкий, з карамелізованою грушею та корицею.

  — Звучить неймовірно смачно! Загалом, як і пахне!

  — Тоді залишилося лише спробувати! — Підморгнула дівчина.

  Вона швидко поклала до тарілок великі шматки пирогу, поставила на стіл холодну та густу сметану і приготувала чорний міцний чай.

  — Смачно! — Промовив я, майже доїдаючи першу порцію.

  — Ще шматочок? — Поцікавилася Ліля, потягнувшись до випічки.

  — Ні, дякую, інакше просто лусну. — На знак протесту я замахав руками. — Напевно, у тебе велика родина, раз ти так багато готуєш?

  Я запитав це для того аби більше дізнатися про особисте життя своєї нової сусідки і при цьому не виглядати нав’язливим.

  — Зовсім ні. — Посміхнулася вона. — Я живу тут сама, але у мене часто бувають друзі. У великій кількості і до того ж без запрошення. Тому я завжди маю чим їх пригостити.

  — Приходити у гості без запрошення якось не комільфо. — Я високо підняв одну брову і  прищурив очі.

  — Нічого подібного! — Не погодилася зі мною рудоволоса красуня. — Своїм гостям я завжди рада!

  — Цікаво, а ким ти працюєш?

  — Я – художник.

  — Знаєш, я зовсім не здивований цьому. — Посміхнувся я. — Скоріше мене здивувало б, якщо я дізнався, що ти працюєш бухгалтером або юристом.

  — Ні, о ні! — Категорично замахала руками Ліля. — Напевно, чудові професії, але зовсім не мої.

  — А де саме ти працюєш? Можливо, художнім ілюстратором у якомусь виданні? Малюєш обкладинки дитячих книг або ще щось на кшталт цього? Знаєш, твій будиночок виглядає таким казковим.

  — Ніби хатинка на курячих лапках? — Лукаво посміхнулася вона.

  — О ні, на панночку з мітлою та ступою ти зовсім не схожа. Як і твій будиночок на домівку Баби-Яги. Він схожий на терем.

  — Он як? Ну добре. — Задоволено закашлялася Ліля і пояснила. — Ні, я не працюю ілюстратором, не терплю жодних жорстких графіків, режиму та термінів. Я – вільний художник, творча людина. Працюю, коли є натхнення та замовлення.

  О, мій любий татусь зараз би із превеликою радістю записав її у ліниві нероби!

  — І часто бувають замовлення?

  — По-різному. Проте, на життя вистачає. Моя майстерня знаходиться на горищі. Піднімемось потім, я покажу тобі деякі свої роботи. Друзі у мене, переважно, з аналогічними поглядами на життя: вуличні музиканти, майстри татуювань та пірсингу, молоді театральні актори.

  О, куди я потрапив?! Я розумів, що Ліля – дівчина зовсім не з мого кола. Мої друзі її б не прийняли і геть не зрозуміли б мене. Проте мені було так цікаво з нею. Вона була не схожою на жодну із дівчат, яких я знав. Це було як ковток свіжого повітря, після запиленого, загазованого міста та здухи. Це була як тепла та щедра злива, після руйнівної жагучої спеки.

  — Якщо за місяць мало замовлень або ж я не встигла виконати роботу вчасно, то можу декілька днів попрацювати на роздачі листівок аби доставки піци. — Тим часом пояснила вона.

  — О, навіть так? — Здивувався я.

  Ліля спокійно говорила про такі речі, про які більшості було б соромно навіть згадувати. Мабуть, якби я привів її у своє коло, наші б мене заклювали. Хоча… ще не факт, що вона б взагалі погодилася стати моєю дівчиною.

  — А ти ким працюєш? — Поцікавилася вона.

  — А я якраз звільнився! — Весело відповів я. — Раніше недовго працював фінансистом. Сподіваюся, це тебе не відлякає?

  — Ні, не відлякає. Але, чесно кажучи, ти зовсім не схожий на фінансиста. Ти схожий на пройдисвіта! — Дзвінко розсміялася дівчина.

  — Ну, знаєш, так мене ще ніхто не називав! — Вдав образу я. — Хоча й фінансист з мене також кепський.

  — А ким плануєш працювати надалі? Знову фінансистом?

  — Подивимось, як складуться обставини! Цілком можливо, мені сподобається образ життя вільного художника.

  — До речі, ходімо на горище, покажу тобі свої роботи.

  Ми піднялися наверх білими дерев’яними сходами. Довкола були мольберти, осяяні променями сонячного світла, яке пробивалося крізь щілини у даху. Ліля малювала переважно натюрморти: спілі кавуни з гронами винограду, червоними яблуками та грушами, а також глиняні глечики, стиглі гарбузи та соняшники.

  — Гарно. — Чесно сказав я.

  — Дякую. — Відповіла вона. — Не люблю депресивних робіт та тих, які позбавлені всякого сенсу.

  Чесно кажучи, це було саме те, чого я підсвідомо боявся найбільше. Що роботи дівчини, яку я вподобав, виявляться залишеними всякого сенсу: незрозумілі плями та лінії, невиправдано темні кольори та павутиння. Було приємно усвідомлювати, що я помилився у своїх припущеннях.