4

  Коли я приїхав до дачного поселення і, керуючись підказками перехожих, відшукав потрібний мені будиночок, то встав перед ним, ніби вкопаний. Тепер я знаю, як можу заробляти собі на життя: просто здавати цього монстра в оренду для зйомок фільмів жахів. Споруда і справді виглядала моторошно: сіра, з обламаною верандою,  добре, хоч вікна вціліли. Але, схоже, їх ніхто не мив років двадцять. Повсюди було павутиння, подекуди траплялися настільки крупні та незвичні павуки, що я навіть побоювався аби вони не виявилися отруйними.  А ще величезні зарослі бур`яну, давно висохлого торішнього, і ще зеленого.

  Не дивлячись на те, що на дворі стояв останній місяць літа, від будиночку віяло несамовитим холодом. Я мав ключі, але увійти всередину так і не наважувався. Здавалося, що звідти одразу повистрибують змії, кажани і не повилітають хіба що дракони.

  Я перевів погляд на сусідній будиночок: світлий та охайний. Його стіни були пофарбовані в яскраві світлі кольори. Виглядало це напрочуд гармонійно, а не дивакувато. Невеличкий паркан, за яким можна було розгледіти усе, також був розмальований у теплі та приємні для ока кольори. Повсюди росли квіти, дерева, звичайні і навіть екзотичні. Ну чому це не мій притулок на найближчі півроку? У те, що уроки виховання від татуся Артура можуть затягнутися на довше я не вірив.

  Раптом мій погляд сфокусувався на хвилястому рудому волоссю, яке виблискувало на сонці коштовним золотом. Моя нова сусідка працювала на подвір`ї, доглядаючи за квітами. Схоже, вона так цим захопилася, що навіть не відчувала на собі чужих очей. Тож я мав змогу роздивитися її: середньої статури та зросту, м’які та плавні рухи. Голова жінки майже постійно була опущеною і я не міг розгледіти її обличчя хоча б у профіль. Уява сама собою почала малювати риси незнайомки. Цікаво, у неї рівний носик чи трохи кирпатенький? А губи тонкі чи пухкі? Очі, скоріше за все, зелені. А може сірі чи блакитні?

  Вона піднялася, випрямилася та піднесла руку до очей, закриваючись від сонця, потім обернулася і…Ні, не може бути! Невже це та сама дівчина, яку я бачив на вокзалі? Вона була з групою вуличних музикантів і збирала в капелюшок гроші від перехожих. Тоді я хотів підійти ближче, але їх розігнали патрулюючі поліцейські. Мабуть, я просто багато думав про неї, ось і ввижається тепер!

 — Тим часом незнайомка привітно помахала мені рукою і попрямувала до паркану. Обпершись на нього руками, вона промовила:

  — Вітаю! Ти заблукав чи ми сусіди?

  В моєму колі не прийнято одразу звертатися на «ти» до незнайомої особи. Якби так «тикнули»  комусь із моїх друзів, нічим хорошим це б не закінчилося. Проте дівчині, яка виявилося неймовірно милою та симпатичною, так пасувала ця простота та невимушеність.

  У неї були виразні сіро-блакитні очі, ніс та ротик були маленькими, акуратними і від цього виглядали дещо дитячими. Поодинокі світлі веснянки зустрічалися на її білій шкірі. Нарешті, відірвавшись від споглядання цієї краси, я відповів:

  — Так, я – Ваш, точніше твій сусід! Вадим, дуже приємно!

  — Навзаєм! Ліля.

  — Вона простягнула руку аби потиснути мою долоню. Але спохватилася і, з дзвінким сміхом, стягнула жовту гумову робочу рукавичку.

  — Я обережно потис її маленьку руку, яка в моїй здавалася вже зовсім крихітною. Пальці Лілі були теплими та ніжними на дотик, так, ніби вона ніколи і нічого ними не робила. Хоча я вже мав змогу переконатися у тому, що це не так.

  Ми стояли і продовжували стискати долоні одне одного, не наважуючись відпустити рук. Ніхто не хотів робити цього першим. Нас розділяла лише маленька огорожа яскравого паркану.

  — І чому ж ти так довго не з`являвся сюди, сусіде? — Поцікавилася дівчина.

  — Цей будиночок належав ще моїй покійній бабусі. Потім він перейшов у спадок матері, проте вона так і не навідувалася сюди. Родина відбирає багато часу.

  — У тебе багато братів та сестер?

  — Ні, зовсім ні. Я – єдина дитина у сім`ї. Але батько… Для нього все завжди має бути ідеальним.

  — О! Тоді б йому тут не сподобалося. — Розсміялася Ліля.

  Її сміх був чистим та дзвінким. Раніше, я ніколи не чув аби так сміялися жінки. Чомусь вони завжди роблять це дуже стримано, що виглядає манірно. Або ж навпаки: регочуть, мов коні.

  — Так… — Зітхнув я. — Будинок геть занедбаний. Навіть не уявляю, як буду мешкати у такому.

  — А ти надовго сюди?

  — Щонайменше на півроку.

  Хм, ще двадцять хвилин тому я вважав це найбільшим терміном, який зможу витримати тут. Тепер же перебування на дачі не здавалося мені таким жахливим, як раніше. З такою сусідкою тут  можна провести цілу вічність!

  — Немало. — Резюмувала Ліля. — Тож потрібно терміново навести затишок аби не впасти у депресію від цієї сірої убогості. Ну нічого,  можеш розраховувати на мою допомогу. Але спочатку запрошую тебе на каву з домашнім пирогом.

  — Залюбки! — Погодився я. — Від допомоги не відмовлюся, а від кави з пирогом тим паче.

  Я переступив через паркан (здається, гарні манери починають покидати мене) і опинився обличчям до обличчя біля Лілі. Все ж таки, я не помилився. Це була та сама дівчина з вокзалу.