3

  Каміла приїхала до вокзалу одразу, по першому ж дзвінку сина. Гидливо озираючись в різні сторони, вона так і не наважилась сісти на жоден із вільних стільців.

  —  Вадику, синку, як ти тут опинився? —  Стурбовано запитала вона.

  Син розповів їй усе: про те, що всі його банківські рахунки заблоковані і він вперше у житті не зміг розрахуватися у клубі за їжу.

  — Який сором! — Промовила жінка, хапаючись наманікюреними пальцями за розпашілі щоки. —  Так важко у все це повірити. Схоже, цього разу ти серйозно розізлив батька.

  — Не переймайся, мамо. Ти ж добре його знаєш, через пару днів відійде!

  — Тільки не цього разу. —  Зітхнула вона.

  — І що ж мені тепер робити? Хоч ти не покинеш мене у біді? —  В мої думки почали закрадатися перші сумніви та невпевненість.

  — Артур заборонив мені давати тобі хоч якісь кошти. Відтепер, я маю звітувати про все, мої витрати суворо контролюються. Не через жадібність нашого татка, а через його бажання вправити тобі мізки.

  — І ти справді вважаєш, що мені потрібно щось вправляти? Можливо, це потрібно зробити  цьому старому пню?!

  — Я забороняю тобі так говорити про батька, чуєш? — Суворо відповіла Каміла. І добавила трохи м’якіше. — Я не вважаю, що тобі потрібно щось вправляти. Але на рішення Артура я впливати не в силі, це по-перше.

  — А по-друге?

  — А по-друге, можливо ці зміни дійсно підуть на краще.

  — Ти це серйозно? На краще? —  Сплеснув у долоні я. —  Як може стати краще від того, що не маєш даху над головою і навіть не можеш розрахуватися за їжу!

  — Вадику, синку, але зрештою у тебе є друзі. Невже ніхто з них не пустить тебе тимчасово пожити до себе?

  —  Ні, я вже дізнавався. І це не через те, що вони такі погані, просто у кожного є своє особисте життя.

  —  Розумію… —  Тихо промовила жінка й задумливо пройшлася уперед.

  Коли вона раптово повернулася до мене обличчям, її очі сяяли:

  —  Здається, я знаю як тобі допомогти! Хоча б зараз. Нікуди не йди і чекай на мене тут.

  Струнка й рівна спина моєї матері почала віддалятися, поки остаточно не загубилася у натовпі. Скільки себе пам’ятаю, мама завжди віддавала перевагу білим речам і фарбувалася виключно у білявку. Зі спини вона виглядала такою ж молодою, як і багато років тому.

  Я й не помітив як почав згадувати своє дитинство та час, проведений разом із мамою. Тоді ми ще не жили так заможно, як зараз, проте наш побут здавався мені куди затишнішим та теплішим. Мама завжди вміла створювати комфорт та маленьке свято з дрібничок. Із роздумів мене вирвав її ж голос:

  — Ось, синку, тримай. — Вона простягнула мені п’ять тисяч гривень. — На декілька днів тобі вистачить. За твій борг у клубі я розрахуюся, не переймайся з цього приводу.

  — Але ж ти казала, що відтепер батько суворо контролюватиме твої витрати. —  Здивувався я.

  Каміла змахнула тендітною, витонченою рукою і підняла догори хвилясте доглянуте волосся. Я помітив, що на її зап’ясті більше не було масивного золотого браслету, як і сережок з крупними діамантами у вухах.

  —  Скажу, що загубила! —  З награною радістю та безтурботністю промовила вона. 

  Я знав, чого їй це коштувало насправді. За ті кляті сережки батько винесе їй увесь мозок. Ох, мамо-мамо….

  —  Дякую! —  Промовив я і міцно пригорнув її до себе.

  — Поки не забула. —  Жінка дістала ключі з маленької світлої сумочки. — Тримай, тут ти зможеш пожити якийсь час.

  Ключі виглядали надто масивними і не дуже чистими. Таким взагалі нічого робити у маминій сумочці. Цікаво, звідки вони?

  — Це від квартири з мільйоном? — Пожартував я.

  Проте мамі зараз було не до жартів:

  — Ні. — Серйозно промовила вона. — Це ключі від однієї старенької дачі, яка колись належала моїй мамі. Після її смерті вона вже довгі роки стоїть зачиненою і не бачить своїх господарів. Соромно казати, але я навіть не знаю чи там ще цілі вікна та двері. Можливо, безхатьки уже все розтягнули.

  — Мамо, але ж…

  — Не сперечайся, синку. Це єдине, чим я зараз можу тобі допомогти. Так, дачне поселення знаходиться в 30 км від Запоріжжя, але, здається двічі на добу туди ходить маршрутка. Тож на перший час, поки шукатимеш роботу, згодиться…

  Далі  я вже перестав чути голос матері, хоча вона й продовжувала щось говорити. Що? Мені доведеться жити на старій дачі і їздити щодня маршруткою? Шукати роботу і виживати на п’ять тисяч гривень? Ні-ні, це якийсь форт Боярд! Якийсь невдалий розіграш, реаліті-шоу, квест на виживання. І пів біди, якщо б так мене вирішили розіграти друзі або рідні. Але, схоже, ці ігри мені влаштувала сама доля!

  — Дякую. — Ще раз промовив я. —  Мені шкода, що тобі довелося залишити прикраси у ломбарді заради мене.

  Мама міцно обхопила мене за спину і промовила:

  — Синку, ти моя єдина справжня прикраса! —  І додала вже більш сумним, стурбованим голосом. —  Вадику, здається, ти трохи схуд за останню добу.