1

  Не дивлячись на те, що втратив роботу, я не відчував нічого, окрім полегшення. На великому картонному ящику, в який було зібрано весь нехитрий офісний скарб, я написав маркером: «СВОБОДА!!!» і поставив збоку смайлика.

  Ольга Іванівна, доброзичлива жіночка років п’ятдесяти, яка займала посаду головного бухгалтера, здвинула окуляри на кінчик носа і подивилася на мене співчутливо:

  —  Не переймайся, Вадику, якось воно утрясеться.

  —  Дякую! Нехай Вам щастить! —  Відповів я, не вдаючись у сантименти.

  Я йшов коридорами, подумки прощаючись з цією обшарпаною фірмочкою. Мене переповнювало відчуття чогось нового, значно кращого та масштабнішого, що чекало на мене попереду. Нажаль,  рідні не змогли розділити мого ентузіазму.

***

  Високий худорлявий чоловік з першою сивиною у волоссі відійшов від каміну і стомлено потер перенісся:

  —  Я міг здогадатися, що все повториться знову.  —  Зітхнув він. —  Каміло, налий мені ще віскі.

  Вже не молода, проте доглянута та бездоганно вдягнена  білявка, по першому ж поклику підбігла і слухняно наповнила пузаті округлі келихи. Потрібно віддати моєму батькові належне: хоча він був ще тим снобом і хвальком, проте жодної прислуги та помічників по дому не визнавав. Тож весь побут, від прасування сорочок до заварювання чаю, лежав виключно на моїй мамі. Насправді, це не так вже й мало, якщо враховувати, що мешкаємо ми у двоповерховому будинку.  І татусь, до всього, просто схиблений на чистоті.

  Чоловік одним ковтком випив віскі й продовжив:

  —  Вадику, скажи мені, в кого ти такий телепень? Чому діти моїх друзів вчаться за кордоном? Чому твої однолітки займають провідні посади у топових фірмах? Поясни мені, чому ти ледь закінчив звичайний обласний універ, прости Господи, і не можеш ніде приткнути власну дупу?

  Насправді, у моїх поясненнях не було жодної потреби. Батько їх не чекав. Йому потрібно було говорити, а мені стояти і понуро слухати, опустивши голову та похнюпивши носа. Усе як і п'ятнадцять років тому. Нічого не змінилося.

  —  Говорю, мов до стінки. І так завжди.  Каміло! —  Звернувся він до моєї матері. —  Люба, я не роблю експертизу ДНК тільки із поваги до тебе. Зробити тест – значить виявити недовіру до тебе. А я тобі вірю. Але клянуся, я не знаю що за гени у цього недоумка.

  Я уважно слідкував за мамою. Спочатку помітив, як вона зблідла і тон її обличчя злився з кольором волосся.  Але вже за мить на щоках з’явився рум’янець, а в блакитних великих очах заблистіли сльози:

  —  Ну що ти таке говориш, Артурчику, любий? Просто наш хлопчик шукає себе, йому…

  —  Він вже не хлопчик. —  Холодним тоном відрубав батько. —  Він дорослий чоловік. А живе, ніби інфантильний підліток. Коли мені було двадцять п’ять років, я вже виховував п’ятирічного сина і піднімав власну справу. Я відповідав не лише за себе, а й за цілу родину. А цей же... красень неспроможний втриматися на одній роботі хоча б півроку!

  —  Я завжди казав, що фінансист з мене ніякий. — Наважився буркнути я.

  —  Мовчати! —  Чоловік гримнув кулаком по столі. —  Ти хоча б отримав гідну професію. Все краще, аніж розмахував би зараз перукарськими ножицями або ополоником.

  —  Не бачу у цьому нічого жахливого.

  —  Не бачиш, бо не знаєш, що це за праця. Так ось, я ще не закінчив. Хоч і не блискучу, але я дав тобі освіту. Я дав тобі в руки вудочку. А ось ловити рибку ти вже маєш навчитися самотужки.

  —  Я докладу до цього усіх зусиль.

  —  Звичайно ж докладеш! Особливо, якщо захочеш пити щоранку каву, ходити щонеділі до боулінгу та сауни. І робити все інше, до чого ти так звик. І не забувай, пальне, продукти, одяг та комунальні послуги також не безкоштовні.

  —  Не розумію, до чого тут це?

  —  А до того, Вадику, що ти вже не маленький хлопчик. І відтепер маєш перейти на власний хліб.

  —  Артурчику, може не треба… —  Тихенько пискнула мама.

  —  В нашій родині тепер буде роздільний сімейний бюджет? —  Здивовано розсміявся я.

  —  В нашій – ні. А в вашій – не знаю! —  Розвів руками чоловік. —  Від сьогодні ти пакуєш валізи, синку, і починаєш жити власним розумом.

  —  Але куди ж мені йти? На орендовану квартиру чи що?

  —  А куди забажаєш! Це вже не мої проблеми! Хоч туди, куди ти сьогодні відправив свого колишнього шефа і мого однокласника Льва Борисовича.

  От дідько! А я не знав, що він такий злопам’ятний та ще й вирішить поскаржитися моєму татусеві. Що ж, здається, сьогодні розпочинається велике переселення народів. Тільки-но встиг забрати власний мотлох з роботи, як вже настав час збирати його ще й у своїй кімнаті. Ну нічого, впораюся сам, ще й доведу батькові чого вартий насправді! Просити у нього пробачення та грошей я не стану принципово.