Лілія

The modest Rose puts forth a thorn,

The humble sheep a threat'ning horn:

While the Lily white shall in love delight,

Nor a thorn nor a threat stain her beauty bright.

William Blake

На блідих колінах, які пережили безліч молитов, спочивав сивочолий, нездужалий Люцифер, і шепіт губ молодих нищив його. Рука тендітна й холодна пройшла по його волоссю; рука, від якої йому вже не визволитися, спустилася до зморщеної щоки; рука холодна й тендітна, дотик якої ніколи не покидав Люцифера. Як не покидала його думка про ту квітку, показану йому батьком тисячу років тому. Вона самотньо тремтіла посеред укритого жабуринням озера, загублена в мороці часу й кинута на божу ласку. І перетворилося батькове «лілія» на картини, що нагадували твори одного французького художника; на тисячі ямбів, хореїв, дактилів; на мелодії та спів; на світло посеред ночі — на все, що було в силах Люцифера. Він відчув поцілунок на скроні, а за ним лишилися вологий слід і кілька пелюсток. Люцифер розплющив затуманені катарактою очі, які бачили, як Бог створював землю, як зароджувалися та розчинялися в тисячоліттях цивілізації, падали імперії, спалахували війни й епідемії, забирали мільйони душ. Крізь імлу проступав легкий обрис обличчя, мокре волосся й червона цятка — ті самі губи, що змушували Люцифера потерпати.

Лілія, тихо мовив він, і відповіла дівчина усмішкою, розчісуючи своє волосся. Худорляве, майже прозоре тіло, груди, шия в шрамах, і тепер цигарка в роті, яка з’являлася, коли починалися фантомні болі крил. Вона дала Люциферу затягнутися, та той захлинувся кашлем. Потім дістала з‑під язика кришталик — єдине, що давало змогу Люциферу бодай трохи виразніше бачити світ. 

Цей блискучий камінчик Лілія знайшла колись на задньому подвір’ї школи‑інтернату, де промайнуло все її дитинство. Самітне дитинство за останньою партою з одним стільцем; у ліжку, що стояло в кутку кімнати, де не було батареї; у компанії з нещасним котом, який зрідка забігав на територію. Лілія бачила матір лише двічі за життя, ще в другому класі: уперше вона пройшла коридором великими, майже семимильними кроками, опустивши голову — чи то від сорому, чи то від злоби; удруге Лілія підгледіла її крізь шпарину напіввідчинених дверей директорського кабінету. Навіть не намагайтеся, вона мені не потрібна, сказала тоді мати, і посипалося пір’я з Ліліїних крил. Вона не пустила жодної сльозинки. Тоді Лілія втратила надію, але знайшла талісман, який носила під язиком і не розуміла, для чого він потрібен, поки не опинилася у квартирі з Люцифером на колінах. Вона діставала кришталик лише, щоб дражнити старого, аби дивився він на оголене молоде тіло й мучився від болю.

Болісне «досить» протиснулося крізь губи Люцифера, ніби верблюд крізь вушко голки. Жуючи жуйку, випливла з дверей інша дівчина в короткій спідниці та чорних мереживних панчохах, кинула оком на старого й, примітивши засалене волосся, запропонувала провести такий нечастий для нього ритуал — помитися. Вона надула велику рожеву бульбашку, і та лунко луснула, ледь досягнувши розміру голови. Поліна — її гіркувато-пряне ім’я, що розліталося закутками й очищало квартиру від злих духів. Вона статечно сіла за стіл і, діставши зі скриньки люстерко та бордову помаду, нафарбувала губи й прицмокнула. Як ви тут? — вона поправила пов’язку на правому стегні, закинула ногу на ногу, дістала жуйку, що була вже як січка, і приліпила її під стілець.

Раніше Поліна робила так у домі кожного коханця, якому мучила серце: такий собі упоминок казково проведеної ночі. Трохи згодом чоловіки помічали жуйку, і знову згадували Поліну, і знову гіркота розтікалася по їхніх язиках. Вона пам’ятала кожен номер і вечорами, коли ставало сумно, відкорковувала пляшку коньяку й телефонувала всім підряд: давала надію на ще одну зустріч, зустріч, яка ставала релігією тих чоловіків, зустріч-примара, зустріч, на яку вони чекали до кінця своїх днів. Її сміх та сп'янілий голос здіймали болісний лемент душі, і ставала Поліна безхмарною, прекрасною ностальгією, яка ранила та проїдала, бо найкращі спогади ранять та проїдають найсильніше. Але жуйка під стільцем у квартирі Люцифера була не першою і нічого не означала. Лише звичка. Відголос минулого.

Умиємо ж у невинності нашого жертівника, сказала Лілія, простеживши, як рука Поліни полізла під стілець і вишмигнула звідти.

Дівчата, повністю оголені, допомогли Люциферу піднятися й дійти до ванної, звідки вже йшла пара та пахло дешевим господарським милом. Вони роздягали його без поспіху, цілували й шелестіли: ти ж покинутий за гробовищем, як пуста галузка, мов одежа вбитих, мечем посічених, що їх вкидають у вапняні ями. Поливали його з черпака та натирали спину, як купала колись мати перед виходом у люди, щоб ніхто його, не дай Боже, не відлупцював, учувши запах, від якого всі втрачали голову. Люцифер ніколи не розумів, чим він гірший за ті запахи базару, де під сонцем лежали м’ясо та риба, де літали мухи розміром із полуницю, де переброджене вино текло рікою, й гидезні бабки бризкали слиною на перехожих, закликаючи до купівлі. Вони тією дорогою ходили з матір’ю по молоко та мед, бо мати вірила, що молоко та мед принесуть щастя в їхній дім, що виведуть із сина все покинуте та недосяжне.

Люцифер заплющив очі. Вода стікала по обличчю. Рідке сиве волосся прилипло до лоба. Гаряча пара обпікала легені. Думки починали танути, перемішуючись з уривчастими фразами дівчат. Ковток. Люцифер розплющив очі, й одразу в одне потрапила крапля шампуню — лопнули капіляри. Він потер повіки кулаком і невимушено кинув погляд довкола: потріскана плитка, вкрита запітнілою плівкою, блякла лампочка й дзеркало, з якого стікали краплі; воно нагадувало Люциферу той день, коли він побачив жіноче тіло. То була однокласниця, котра всі шкільні роки надсилала йому валентинки, дарувала вкрадені у батька старі колекційні монети та різних жуків. Вона знала, що Люцифер любив комах і проводив безліч годин серед бур’янів, шукаючи крилатих і рогатих, барвистих і шорстколапих істот, що чіплялися за шкіру, немов реп’яхи. Однокласниця приносила їх у сірникових коробках, куди вкладала скручені в трубочку цидулки із зізнаннями, побажаннями й молитвами. Люцифер усе приймав, але приймав, страждаючи, не дивлячись на неї, говорив те прокляте «дякую», щоб не зранити її, а вдома розгортав цидулки з острахом, аби не знайти там чогось занадто відвертого, що змусило б зрадити його справжнє кохання, яке мешкало в сусідній хаті навпроти. Згодом він відмовився від монет та інших подарунків, але не від жуків — ці крихітні створіння розтягували відмову; жуки бігали між ними, в їхніх думках та словах, і ця куля з жуків котилася донизу, зростаючи до таких розмірів, що Люцифер уже не знав, як її зупинити; і розбилася куля, коли вони опинилися у ванній кімнаті після уроків. Люцифер не пам’ятає, як це сталося, бо вони ніколи не ходили разом зі школи й ніколи не гуляли вдвох. У густому тумані пари вони роздягалися — ніяково й боязко. Очі ховалися від тіла, бігали стінами. У мене синець на ніжці, сором’язливо сказала однокласниця. Люцифер промовчав. Вони зустрілися поглядами й довго потім вивчали кожну досі незнану деталь одне одного. І те саме запітніле дзеркало за спиною однокласниці вп’ялося в очі Люцифера, ніби говорячи: не відображаєшся ти в мені, як не відображається в тобі її кохання.