Розділ дев'ятий. Місяць і Сонце

У нашому коханні настав травень, як і за вікном кабінету мистецтвознавства. Спільний відпочинок у рожевому будинку пішов нам на користь, хоча я відчував неприпустиму тяжкість власних вагань і побоювань. Зокрема, бо не міг знайти потрібної мені шляпки, на заміну тої, що я її загубив. Але то вже були виключно мої проблеми. 

Ми все ще ховалися. Після уроків замикалися у класі і продовжували говорити на безкінечні, глибоко-поверхневі теми, кохаючись. Потім, я відвозив її додому і, відчуваючи деяку порожнечу та недосказаність, повертався додому. Що несказаного лишав я завджди, щойно вона полишала бути поруч зі мною? Що мені так хотілося висловити, але я не мав потрібної сміливости, важливої для моєї розмови? Але, коли я торкався її волосся, відчуваючи аромат меду, цілував рум’яність її шкіри та промовляв її квіткове ім’я, мене бракувало слів. І сидячи наодинці, вечеряючи, я згадував усе те, про що хотів їй сказати. Я вибудовував план нашої наступної розмови — з чого я розпочну, як підведу до потрібної мені теми, але ж я знав, що вона, направить вектор нашого діялогу у зовсім іншому напрямку, який, як завжди буде далеким від запланованостей. Вона була жахливим лідером і хотіла, аби всі підкорялися її рішучій манері говоріння фанфарним голосом. Тож, я знову відкладав цю розмову на потім, уважаючи себе параноїдальним дурником. Але чомусь я зовсім забув, що Лілія могла навмисне обходити цю тему, знаючи про мої наміри серйозно говорити. Питання нашого спільного майбутнього турбувало мене найбільше, але я знову і знову, відкладав розмову, згадуючи той дивний сон з рожевого будинку. 

Я цілий день збирався з думками. Не зважав на хлопця-задираку із 5-А, який щоуроку плювався папірцями та обписував парти зі стільчиками. На нього жалівся весь клас, але мені було байдуже. Байдуже на проблеми цих маленьких людей, що тинялися кабінетом у пошуках турботливого, завжди зацікавленого в їхніх проблемах Віктора Олексійовича, знайти якого вони не могли. Я флегматично увімкнув їм мультик і поринув у вигадування майбутнього діялогу. Я запевняв себе, що наважуся на всю серйозність. Налаштовувався на її швидкі перестрибування та небажання говорити про особисте. Я думав, іґноруючи гам і безлад, що спричиняв той одинадцятирічний шибайголова. 

І настав вечір. Травневе сонце потроху ховало своє сяяння у позолочених хмарах, а її все ще не було. Я нервуючись, не зводив погляду з дверей, які мали б от-от відчинитися. Але нічого не відбувалося. Її не було і після сорока гострих, від щосекундного очікування, хвилин. Я занепокоївся. Зібрав речі та відніс ключа до вчительської. Залишаючи останнім школу, мене не полишало почуття незавершеності дня. І він дійсно був незавершений. Я вийшов на нагріте подвір'я школи і зателефонував Лілії, та у відповідь почув лиш пронизливий, монотонний звук кинутої слухавки. Дещо трапилося і я маю допомогти. Тож, я рушив її звичною дорогою, сварячись на дружину за відібрану машину та не бажання купувати власної. Але вдіяти я нічого не міг, тож рятувався невротичним бігом. На півдорозі я почув звук булькання з самої кишені моїх брюк — прийшло повідомлення. Я сподівався на довгий, вимучений жахливостями текст, але знову забув, що маю кохання з чуттєво-самотньою людиною, тож її особисті проблеми, за звичкою, залишалися виключно її: “Я сьогодні не змогла прийти, і сьогодні побачитися ми, на жаль, не зможемо. Все добре)”. Це повідомлення тільки підсилило мої тривожности. І я кинувся бігти. Якісь люди гуляли, жваво обговорюючи різні цікавости, сміючись наприкінці кожного речення. А мені було байдуже, так само, як було байдуже зранку на того хлопчика — я думав тільки про Лілію. Уявляв найжахливіші раптовости, що могли з нею трапитися, від чого зривався на вбивчий біг. Задихаючись, відчуваючи колюче серцебиття, я стояв перед залізними дверима її під'їзду і чекав на буквально Божу допомогу. Чулися крики. Хтось кидався жахливим свавіллям, не турбуючись про випадкових свідків цієї сварки. До мене навідалася цілком очевидна, спотворена моєю бурхливою уявою, думка про шалену небезпеку для Лілії, яку несе цей крик. Так, я був упевнений, що сварка відбувається саме в її квартирі, і що саме вона є жертвою безжального голосу. Чекав вічність, допоки добрий чоловік, що виходив на вулицю, не відчинив мені двері. Далі, все звичайно просто — знайти її квартиру, номер якої я не знав. Так само, як не знав і поверх на якому я мав би шукати її помешкання, і єдиний вихід, який віднайшла моя винахідливість — піти на звук. На звук свавілля і ляпасів, що чулися, у цих, майже картонних будинках, неперевершено чітко. Я піднімався сходами, прислухаючись до найменших звукових дрібничок і за зловіщою змовою долі і невезіння, все розтануло у такому ж монотонному звукові домофону, як і гудка телефону. Я пройшов другий поверх, став на третьому, але слухаючи опускання ліфта, я автоматично піднявся на наступний поверх. Аж раптово, під моїми ногами, почулося жіноче голосіння: “Прошу! Не треба! Перестань…”. Пронизливий крик зачепився за мене і потягнув за собою. Він не припинявся. Валування лише посилювалося, а я йшов на звук. Це була Лілія. Це вона плакала, вона кричала, аби хтось зупинився, перестав знущання, але той її не чув. Я натиснув маленьку пожовтілу кнопку і почув патріотичне дзеленчання. Дзвінок проспівав “Червону Руту” і крики стихли. Звук відмикання замка і переді мною постав розпалений жаром чоловік, на вигляд значно старший за мене. Він суворо дивлячись на раптового гостя, відкрив свого смердючого перегаром рота із запитанням: 

— Шо нада? 

— Я просто почув, як у вас хтось сильно кричить і подумав, що вам потрібна допомога, — дещо налякано пояснив я. 

— Сука, не біси, вали на хуй, — такого букету густого бур'яну я не очікував, і за інших умов, просто б пішов, викликавши поліцію. Але я впізнав у цій істоті, її риси лиця. Її красу, яку вона перейняла у свого батька, що пробивалася навіть за суцільною припухлістю та розбитим носом.