Розділ восьмий. Рожевий будинок

Стрімкість розвитку наших стосунків робили мене пожадливим до найменших дрібниць. Я очікував на власну беземоційність, холодність у вчинках, що, зрештою, призведе до всеосяжної нудьги з її боку. Але такого не сталося. І коли пройшло вже шість місяців нашого таємного кохання, я відчув потребу у більшому зближенні. Так, вона була відкритою зі мною на різноманітні суспільні, політичні, філософські теми, але аж ніяк не хотіла розкривати свою власну життєву історію. Вона воліла б без кінця говорити про кінечність і фактичну нелогічність нашого життя, аніж відповідати мені на прості запитання про настрій, минулий вечір, або сніданок. Ні. Ця крига не танула в моїх гарячих долонях, а упиралася, від чого вона перетворювалася на грецьку скульптуру — Богиню Непробивности. Хтось, вже б звинуватив її у нещирості, але я бачив її сповнений ніжности погляд, яким вона промовляла до мене кожного разу, як наші очі стрічалися, заворожуючи мої усміхнені, блакитно-туманні вічности. Ночами, я вигадував місця, де б нам було добре. Де б ми могли залишитися виключно вдвох, без зайвих очей та імовірної присутності бодай когось. І в холодний, лютневий вечір я згадав про дім моєї безтурботности, про місце пригод і фантазій, куди я зникав на все літо від міської тривоги і недитячої нудьги. Так — це ідеальний варіант, аби зникнути. І я приймаю рішення тікати повесні. Туди, де, певна річ, вже нікого немає. Де старий будинок стоїть занедбано над річковою стрімкістю, де рожева фарба зблідла, здерлася, лишивши лише натяк на минулу рожевість. Так. Ми їдемо туди на весняних канікулах — рішення прийняте закоханістю і наївністю. 

Це був перший день весни, коли я, тримаючи її манюньку ручку, порівнюючи колір її лаку та будинку, розказав про свої наміри. Вона змінила свою лагідність на звичну серйозність, і стиха мовила: 

— Я не можу. Пробач, — рука вислизнула з моєї кремезної долоні. 

— Чому? — безсилою турботливістю поцікавився я.

— У мене є справи, які я не можу полишити на цілий тиждень, — вона чомусь одягалася. Йшла? 

—  Які? Я можу допомогти, — я все її зупиняв. 

— Ні. Ти не можеш допомогти, — рішуче процідила дівчина, з легким роздратуванням у голосі. 

— Але чому? Це ж були б чудові канікули. Тільки ми удвох, Квітко. 

— Ні! — вона рвучко прибрала мою руку зі своєї щоки, — ні. Я не можу поїхати і все. 

— Але… 

— Мій батько пиячить. Він повертається з роботи і я вже знаю, що всі гроші, які він заробив, були пропиті за раз. У нього лишилося гривень двісті, але що то за гроші? На місяць? Тому на канікулах я працюю. З сусідкою на ринку. Продаю рибу, — її голос послабшав до шепотіння і нерівного дихання. 

— Я можу допомогти грошима.

— Не можеш. Я ніколи не візьму твоїх грошей, ніколи! І я маю бути з батьком вечорами. Я не можу залишити його одного. Ми одні. Його вічні друзі-алкаші рознесуть усю квартиру, і ми залишимося з нічим. 

— Вибач, я не знав, як тобі допомогти. Я можу надати кваліфіковану допомогу твоєму батькові. Я знайду лікарів, клініку, я зможу… 

— Ні. Я ніколи не прийму допомоги. Я сама впораюся. Вибач, я б із задоволенням поїхала, але не можу. 

Вона стояла вже абсолютно вдягнена. Вона не чекала на мене. Вона тікала від мене і я розумів її. Вперше так яскраво я відчув її особисту трагедію. Лілія чмокнула мене у куточок губ і вийшла з класу. А я закрив руками обличчя, намагаючись стримати сльози. Ось чому вона здавалася такою дорослою, з незмінною серйозністю в погляді і манерах. Мені було її шкода, та хіба ця моя слабкість сподобається Квіточці? 

Вона не змінювала своєї думки, а я не наполягав. Вона сміялася вечорами і я не міг збагнути звідки в ній стільки внутрішньої сили? Вона ділилася зі мною якимось неземним коханням, якого я не заслуговував. 

І я відчував невагомість її торкання, яку мають лише янголи. Я дивувався їй кожного разу, і вдивляючись у дівотство очей, намагався розгледіти бодай краплину страху, нерішучости. Ні! Вона мала страшенну любов, що сочилася крізь її тіло до людей і я не боявся загубитися в ній, а волів би розчинитися і стати цим почуттям — коханням. 

Я неспокійно спав останній рік, але вона мене, наче зцілила. Я почав бачити сни, без повторень лиць та безглуздих дій невротичного змісту. Я здобув спокійного теплого прихистку в її квіткових руках, і тепер мав силу твердо стояти на ногах, не хитаючись від думки до думки, переймаючись усім і нічим одночасно. Завдяки їй я розквіт буйністю почуттів і рішучости, лишивши минулу холодну лякливість. Певно, це і є те саме кохання, якого, виявляється, я по-справжньому ніколи не знав. Вона… 

Грюкнула дверима мого кабінету. Я саме прийшов на роботу, і готуючись до першого уроку на другій зміні, боровся із нападом раптової ностальгії. Вона мовчки, чуттєвою, але швидкою ходою, наближалася до мене, дивлячись хижим поглядом виключно мені в очі. Вона привіталася колючим поцілунком, лишивши частинки своїх червоних блискіток на моїх губах і твердо мовила: 

— Я поїду з тобою. 

— Куди? — сміявся я, вже й забувши про рожевий будинок. 

— У той будинок, про який ти казав. На весінніх канікулах. Вони саме через тиждень, тож ми встигнемо, — тепер Лілія дивилась на мене, сподіваючись на згоду. 

— Ага, чудово! Так, ми поїдемо, прямо через тиждень, — я ніжно поцілував її у лоба. — А як же гроші і батько?