Розділ шостий. Свідомість

“А чи знала ти, що збірку містичних українських оповідок Гоголя було перекладено неправильно?” — запитав я Лілію, згорнувши книгу містика. 

“Не знала. І як же правильно?”.

“Правильно “Вечорниці на хуторі біля Диканьки”, а не “Вечори”. Гоголь мав на увазі саме “Вечорниці”, як культурне явище, де і розказувалися різноманітні історії із життя хутора. Російська не має перекладу цього слова, тож переклали його як “Вечори”. 

“Але ж Гоголь писав російською…” 

“Але ж етнічно і культурно від був українцем, тож “малоросійство” його мови прослідковувалося в усьому, і навіть в таких, здавалося б, дрібницях, як назва”. 

“І хто ж він тоді?”. 

“Відповідь у його творчості”.

Я хотів вдатися до більш розлогих пояснень, але раптовість згаданої циркової вистави, мене перебила, і я розпочав довгу оповідь.  

31 серпня, коли місто вже третій тиждень поспіль потерпало від безкінечних афіш щодо приїзду нового цирку, та ще й без тварин, та ще й у ретро-стилі, ми з дружиною, зрештою, придбали три квитки на виставу — я, вона і наш п’ятирічний син. Погода того дня зачаровувала — діти, в останній вільний від школи день, шибениками ганяли вулицями, навмисно гублячи взуття. Лише плескіт босих ніг лунав українським світом! 

Зібравши Тимофія і себе я погукав Лізу. Вона миттєво вийшла у коридор, сповнена злості та напруження. Її дзвінкий голос невдоволено вдарив мої вуха, від чого я втік на вулицю, і вже там розшифрував почуті слова: “У мене сьогодні важлива зустріч по роботі, тому можеш сміливо підтертися моїм квитком!”. Вічно роздратована, агресивна, несправедлива до мене, Ліза, зневажливо зачинила ворота за нами і продовжила гарчання у слухавку на своїх працівниць. Тимофій не питався, чому мама не йде, він, не зважаючи на малий вік, чудово розумів мамину вдачу, тож просто цокнувши язиком, взяв мене за руку. 

Дитячий парк скажено верещав на все місто. Певен, Ліза дуріла вдома через дорогу, збираючись на роботу. Від кількости людей та машин, що плинули до парку, синочок розгублено тулився до мене, тримаючи таткову руку біля тендітности своєї щічки. Він страшезно не любив людей, і звичайно ж, натовп невідомих змушував його перейматися. Та щойно ми вийшли до фонтану, що бив худими струменями води з під кам’яної землі, лице Тимофія осяяла усмішка. Він наче зачарований дивився на великий, смугастий цирковий шатер з дивним прапором на верхів’ї. Підійшовши ближче до стягу, я розгледів чорний силует кокетливої блондинки на жовтогарячому фоні, з файними формами, що сидячі на канаті, кінчиком пальців піднятої шпилем ноги, тримала м’яча, а інша її ніжка, звабливо гойдалася над прірвою. 

— Па, купи мені оту світяшку! — Тимофій легенько бив мене по нозі.

— Яку? Покажи, будь ласка, пальцем. 

— Ц… — фірмове синове цокання, — пішли. 

Він привів мене до лавки з іграшками, кульками та ліхтариками. Кількість дітей, які придивлялися собі новеньку машинку, чи яку дивакувату штуку, типу окулярів-какашок, збільшувалася кожної миті. Тож, аби остаточно не загубитися в юрбі дитячого сюрреалізму, я швидкою зухвалістю, поза чергою, виконав забаганку сина і хутчіш вивів його звідти. Та мій погляд знову зупинився на чорній жіночій тіні з файними формами, яка цього разу прикрашала цілу серію жовтих футболок.  

До вистави лишалося 20 хвилин, і ми з сином попрямували до входу. Я спокійно поліз за квитками до гаманця, але яким же було моє здивування, коли нічого навіть схожого там не побачив. Дриґотливо я почав перебирати все — від кишень сумки до одягу; від Тимофієвого рюкзака до асфальту яким ми ступали. Спробував усе, але марно — вони лишилися у Лізи. Пошуки забрали у мене дорогоцінних 5 хвилин і збігати за квитками додому я б не встиг, тим паче з Тимофієм. Тому я вдався до заспокоєння сина із паралельним заспокоєнням себе. Хвилюючись я пояснював дитині, що сьогодні нам не вдасться подивитися на "аквабадабру", але ми обов’язково зробимо це завтра, на що Тимофій розгублено запитав: 

— Чому? 

— Бо я забув взяти у мами квитки. 

— А що це таке? 

— Це такі папірці, за які ми платимо гроші, а потім без перешкод потрапляємо чи то в кіно, чи в театр, чи от як зараз — у цирк. Але у нас їх зараз немає, тому нас просто не впустять.  

— Тат, а це не вони? — і Тимофій простягнув мені два жовті прямокутничка, де файна дівчина на канаті тримала м’ячик ногою, а прямо над її голівонькою довгими, тонкими літерами писалася назва: "Цирк Святої Софії". Я поглянув на прапор, що майорів над чистим блакитним небом і задоволено вигукнув: 

— Так! Це вони! Ти мій розумничок! Я й забув, що давав тобі їх потримати, поки купляв ліхтарик. 

Поцілувавши сина у тепленьке чоло, я полегшено підійшов до жінки, що перевіряла квитки, тягнучи за собою Тимофія, який зацікавився цирковим “велетнем”. Жінка недбалим поглядом зупинилася на двох папірцях і ще з більшою недбалістю розірвала їх. 

Нас зустріла велика кругла, напівосвітлена зала з переповненими рядами догори. Ґвалт, що піднявся під цирковим куполом та інтригуюча мряка, налякали не тільки сина, але і мене. Лише всівшись на свої місця на другому ряду знизу, ми дещо заспокоїлися. Тимофій увімкнув свою палицю-ліхтарик, вдаючи шалений поєдинок з батьковим плечем, але жінці, що сиділа прямо переді мною, подібна активність мого сина прийшлася не до вподоби, і вона, виваливши тупі до сказу очиці, заволала на весь ряд: