Розділ п'ятий. Цнотливість

Моя рука ковзнула вниз талією дівчини. Я бережливо торкався її волосся, що пахло захмеленим солодом її оп'яніння. Так, вона випила, аналогічно мені. Хтось скаже, що це не виправдання і я погоджуся — треба було тримати руки і губи у вимушеному спокої. Та я захопився її опівнічними танцями на зупинці. А потім була переповнена маршрутка і провокаційна тиснява. А потім напівпорожній центр міста. І ми лише вдвох! Це ж небесний знак, це шанс, який подарувала мені доля, і я був би зовсім невдячним, якби не скористався ним. Мене кликала спокуса, вабило її тендітне, втомлене тіло, нафарбовані легким блиском губи і розпатлане самим вітром волосся. І я вже не відчував віку, статусу, моралі. Зникло все. Я немов підліток, вхопивши її за поділ сукні, міцно тримав біля себе, бавлячись. А вона сміялася, гучно-гучно. Наш регіт розлітався вулицями, розбиваючись об невисокі будинки, подеколи відповідаючи ехом. Тремтячи від нічної прохолоди, вона раптово притислася до мене. Невгамовні бісики вилетіли з її очиць, і все що мені лишалося — спіймати їх. Порожній майдан Незалежности, яскраве світло утомлених ліхтарів, віяння прапорів, і вона цнотливо торкається моїх вуст. Саме так це мені й уявлялося. Жодного здивування не було в тому нашому поцілунку, тільки живі почуття, тільки молода пристрасть. Тоді мені вперше подумалося, що ж нагадують її губи? Бо я відчув їх дивну спорідненість з чимось давно мені знайомим. Дежавю? Припустимо. Але відповіді я не знайшов тої п’янкої нічности. Тож відпустив дивне почуття зі сподіванкою на серці, що вже колись бачене, мене більше не потурбує.

Стало дещо ніяково. Ми опинилися в обіймах одне одного, усвідомлюючи, що сталося. Вона не відводила від мене очей. Поглядала уважно, з деякою підозрою. Невже це та сама дівчинка, яку я протягом стількох місяців жадав, буквально боготворив? Вона — така нереальна у моїх снах, фантазіях і така реальна в моїх обіймах! Дівчина притислася ще ближче, опустивши втомлену голову мені на груди. Неначе окропом мене ошпарила думка про неідеяльність мого тіла. Вона відчує мій м’який, давно не плаский живіт. Відсутність пресу, пружности молодої шкіри, здавалося відлякають її. Я вмить стану їй огидним! Але нічого подібного не сталося. Більше того, я відчував дівоче тепло, лагідність, з тремтячою беззахисністю. З моменту поцілунку, ми не мовили жодного слова. Але ніякої незручности, хвилювання чи паніки не було. Бо я поцілував її і заспокоївся. 

Здавалося, що пройшла ціла вічність, як вона нарешті порушила вітряну тишу: 

— Я прочитала книгу. 

— Як тобі? — пролунало моє впевнене запитання.  

— Дивно, — вона відпустила мене, помірно рушивши вперед, — Куліш нагадав мені тебе. 

— І чим же? 

— Там була цитата про кохання Куліша у його мріях та в дійсности. Домонтович допустив порівняння Пантелеймона з Дон-Жуаном, тільки навпаки — Дон-Жуан обережности. Мені здається, що ти забагато мрієш, але зовсім не вмієш діяти, подібно Кулішу. В коханні ти намагаєшся вчити, а не кохати. Можливо, це помилкове твердження, але… навіть зараз ти не наважився мене поцілувати. Це була щиро моя зухвалість. Ти робиш один крок в реальности, а наступний вимріяно чекаєш. Я спостерігаю за тобою і помічаю подібні речі. Навіть в простому спілкуванні, — від кількости правди, я втратив дар мовлення. Вона сказала те, у чому я не міг зізнатися собі впродовж декількох років, чудово це усвідомлюючи, — до речі, мені дуже сподобалася одна думка… вона багатослівна: “В світі доводилося жити зовсім не так, як мріялося й бажалося насамоті з собою…”. 

— Нема що відповісти, ти просто мене вражаєш… — я підійшов до дівчини і притис її до себе. 

— А далі? Ти знову чекаєш? 

І я сам поцілував Квіточку. На цей раз поцілунок віддав легкою кислинкою, з ненав'язливим солодом у кінці. Та почуття дежавю не давало мені спокою, а запах дівчини лише посилював його. Невже Лілія з’явилася в моєму житті тільки для того, щоб нагадати ту далечінь літніх днів? Я намагався відштовхнути непотрібні спогади, та вони, линули і линули до мене. Змучений боротьбою я просто здався і відчув дивне полегшення. Поцілунок знову набув кисло-солодкої п’янкості. А вона — минулої недосяжности. 

Я довів Лілію додому. Вона суперечила, але я, мало не вперше за багато років, а то і за все життя, поширював таку впертість, що у дівчинки просто не лишалося шансів до незгоди. Ми не домовилися про наступну зустріч, ми взагалі не поговорили про неї. Згадуючи нашу розмову, яка, певна річ, вже позбавлена чіткости, я розумію, що говорили ми здебільшого якимись фразами з кіно і книг. Була у тому спілкуванні тільки награна щирість двох боягузів. А всі завчені несвідомо репліки промовлялися начебто по-новому. Але ті слова були неважливі. 

Двері під’їзду зачинилися і я залишився наодинці із Місяцем. Приблизно з хвилину я нерухомо стояв, немов зачарований, втупившись у стіну з оголошеннями. Комп’ютерний майстер з листівки, позирав на мене так пильно, що здавалося, ніби прямо у ту ж хвилину у мене зламається телефон. І тут я згадав! З острахом я дістав заколисаного в кишені самсунґ й притис палець до сканеру відбитку пальця. Дев’ять пропущених від Лізи — я вляпався. 

Обуреним, необережно-широким кроком, я летів додому, звинувачуючи весь світ у своїх негараздах. Мені хотілося посваритися. Довести дружину до істерики від якої вона не зможе заснути до ранку. Згадалася бридка зрада, що розгорталася прямо перед моїм носом. Вона її спокусила! Вона винна. Моя Квіточка просто жертва її плотських утіх, її збочень — не більше. У справжности зносин між дівчатами я навіть не сумнівався. Я був упевнений і з цією впевненістю я зайшов до хати. Але того вечора, певно, не один я хотів посваритися до всирачки.