Розділ четвертий. Гоголівські ночі

За втомленим, мокрим та все ще неспокійним тілом, показалася моя Лілія. Її сміх розсік мою зачудовано постать своєю невимушеністю. Смішинку підхопила і моя дружина, яка заходилася кликати мене до них, манерно згинаючи на себе вказівний пальчик. Розплетене волосся Лілії заколисалося над подушкою; спершись на лікті, виставила свою палаючу шию для мого поцілунку. Та я не йшов до неї. Я мав щось сказати, якось завадити дівчатам, бо це аморально! Але почуття власної безпорадности, яке я так часто відчував у часи підліткових конфліктів на власних уроках, вкрило мене цупкою ковдрою. Моя розгубленість шукала виходу, якогось швидкісного пробудження, і я таки прокинувся.

…від пронизливості телефонного дзвінка. Мобільний, на додачу, лежав на тумбі при виході зі спальні. Піднявши слухавку я дратівливо привітався і очманів від невихованого гарчання, яким обізвався співрозмовник:

— Ви при здоровому глузді? Пане Вікторе, Ви не з’явилися на роботу сьогодні, більше того, не повідомили про свою відсутність і не брали слухавки! — я розгублено глянув на годинника і, нервово ковтнувши “трактор” застряглий у горлі, почав збиратися. Але раптово придумана ганебність, упевненим виправданням полилася з мого нехлюйського рота:

— Перепрошую, пані Директорко. Я занедужав і ще вчора сподівався, що зможу вийти на роботу, але, виявляється, я настільки слабкий, що навіть не почув власного будильника і телефонного дзвінка. Якщо це можливо, дозвольте мені не виходити сьогодні на роботу…

— Ну… як така справа, то звичайно. Лікуйтеся. І якщо Вам буде потрібен лікарняний, то не забудьте повідомити. Одужуйте.

Стресовість розмови остаточно мене пробудила. Годинник безупинно тікав, а почуття різкого пробудження із присмаком проспання, потроху миналося. Екран телефону загорівся, сповіщаючи про залучення мене до дивакуватої групи у телеграмі з назвою «Дает всем (и учителю)». Зайшовши у чат, я з жахом переглянув переписку учнів 9-А класу, де свавіллям кидалися на Квітку. Згодом, адміністратор чату почав скидати її фотографії, що були зроблені якраз того прогуляного понеділка, завершивши стрічку відео. На світлинах дівчина сиділа за своєю звичною останньою партою у ніжній, молочного кольору сукні, з акуратним вирізом в районі грудей та маленькими рукавами-ліхтариками. Медове волосся ніжно прибране у низьку гульку було прикрашене червоною стрічкою, з романтично випущеними пасмами біля лиця. Вона читала книгу допоки інші байдикували, дуркували, знущаючись над однокласницею. Але одного я не міг зрозуміти — чому групі даний такий брудний заголовок. Та краще б я не знав, бо скинуте відео, все мені пояснило. 

Перший оператор, сидячи за другою партою середнього ряду, з місця кликав Лілію «цветником», говорячи російською калькою з вкрапленням недоречної ненормативної лексики. Дівчина не звертаючи уваги, продовжувала читання книги, хоча я помічав зусилля дівчини до стримування. Похапцем камеру перехопив другий оператор, який, підходячи ближче до Лілії, описував всю тяжкість дівочого гріхопадіння. Камера наближалася до неї все ближче, і, зрештою, фільмувала тільки її обличчя. З величезної кількости незрозумілого потоку лайки почулося пекельне: «…и она не просто даёт всем пацанам из нашей школы, но ещё и учителю, аххах, сука! Соска, бля!», — камера з’їхала вниз, монументально схопивши її груди. Якому вчителю «дає» дівчина я спочатку не зрозумів, але, дослухавши репліку оператора до кінця, мені розвиднілося. Хтось із її однокласниць, (ім’я не вказувалося), побачила мене з Лілією біля її дому, у момент мого галантного відчиняння дверей машини. Бачити ще одну жінку в авто та малу дитину ніхто не захотів, а чутки вже поширилися із властивою швидкістю. Оглушливе кричання наростало, а зверхнє операторське звертання до мене обернулося допитом про пристрасть Лілії в ліжку та глибину її «нірки». Мені хотілося надерти йому пику, роздерти рота, який вибльовував цю чорнющу гидоту. Я впізнав голос хлопця і вже зібрався дзвонити директорці, як неочікувано передумав. Виникнуть запитання, бо романтичні стосунки між школярами й чутки про них — стандартна ситуація, якою б мерзенною вона не була. А от чутки про стосунки між викладачем та ученицею, без гучного розслідування не залишать — просто так такі балачки не виникають, у тих чутках є реальне підґрунтя. Але найбільше я дивувався з Лілії, яка ніяк не реагувала на слова хлопця. Та, щойно маленька «кізочка» поцупила у Квітки книгу, Ліля не стрималася. Вона різко підвелася і спершу вдарила ту саму козу, яка щойно видрала з квітучих рук книжину, а потім підійшла до оператора. Камера затряслася, але продовжувала запис. Аби якось вгамувати гнів Лілії, два хлопці, підійшовши ззаду, миттєво вхопили її за руки та ноги. Вона повисла над підлогою, благаючи відпустити її. Сміх покотився класом, але глузування припинила одна з дівочих однокласниць. Страшно сором'язлива, неговірка тезка Квітки, заступилася впевненим кричанням на кривдників. Їм судилося дружити, якби не дві обридливі подруги не моєї Лілі.

Запис перервався на слові "придурки". Войовнича за характером Квіточка — мовчала, дозволяючи забіякам продовжувати цькування. Певно, їй просто набридло відбиватися. Щось комусь доводити. Вона хотіла тиші, хотіла спокою і душевної рівноваги. А також вона хотіла захисту. 

Наступного дня вона не прийшла до школи. І так до кінця тижня. Я вже думав написати їй (зберіг контакти Лілії з тієї групи), але передумав, побачивши одного з кривдників.

— Богдане, зайдіть, будь-ласка, до мене, — я строго звернувся до хлопця, який сидів навпроти мого класу на лавці, дожовуючи пиріжок.

— Держись там, братан, — крикнув другові його однокласник Арсен.