Розділ третій. Ноктюрн

Ми рахували Лілії. Часто. Коли я був зовсім малим хлопчиком і тільки вчився рахувати, бабуся вигадала гру, де той, хто першим нарахує десять Лілій, отримає найбільший шмат улюбленого яблуневого пирога. Я постійно вигравав. Переможено крутив попою співаючи пісню розбійників з “Бременських музикантів”. Хотілося бути першим бодай у чомусь, бо я ніколи не вирізнявся особливою любов'ю до спорту, як інші хлопці. Ще змалку любив спокійні ігри й читання, а не щоденне розбивання колін об твердість футбольного поля. Хоча, не дивлячись на свою спортивну апатійність, плавання все ж приносило мені нескінченне задоволення. У вісім років я почав відвідування басейну, в якості не нав'язливої спортивної секції. Я не мав особливих успіхів, але і не відставав від інших. Особисто для себе я був рибою, а краще величезною косаткою, яка нічого і нікого не боїться. Саме завдяки плаванню вже у шістнадцять я міг похизуватися дорослістю власного тіла, що безумовно приваблювало дівчат. Але і зараз, без особливих зусиль, лише декілька тренувань на тиждень та плавання у рідному басейні, і я маю непогану фізичну форму. Кажуть, що то генетика у мене така особлива. Я ж схиляюся більше до власного везіння по життю, бо все складалося якось занадто просто, окрім декількох неприємностей, що моментально оселяються на сторінках моїх численних щоденників, бо я люблю писати. Отже, я заспокоюю себе власною привабливістю, щоб більше ніколи здуру не питати номер телефону у власної учениці. Якби ж Ліза знала про що я тут пишу, то зрештою кинула би мене, але думаю, для неї цей мій щоденник видається незмістовною грою, безглуздям чоловіка середніх літ (якщо вона про нього дізнається).

Хтось розчісував волосся у нашій ванні. Я добре чув звук шкрябання зубчиків гребінця об жіночі коси, який спочатку видавався різким і дужим, а через хвилину ніжним, мелодійним. Я не на жарт злякався, хутчіш скочив з ліжка, метушливо віднайшов розкидані капці біля тумби та прожогом кинувся до дверей навпроти, за якими чулося шкрябання. Примара, страшна сила молодої чарівниці Мавки, русалок, Світилки чи самої Літавиці та інших мітичних створінь — виринали ланцюжком асоціацій. Я обережно зайшов до тотальної невидноти ванни, поглянув на рушники праворуч, що висіли привидами. Дзвінко клацнув вмикачем і кімната залилася білим сяянням. Нічого. Все як завжди. Кришталева Лілія стоїть прикрасою на краєчку раковини, от тільки гребінець моєї дружини з тріском вдарився об кахель — Ліза стояла позаду.

Наша розмова почалася важко й аналогічно припинилася. Я не знав як пояснити марення свого слуху. Я справді почув звуки гребінця у волоссі крізь двері ванної кімнати, що розташовувалась навпроти нашої спальні. Ліза лише кивала головою і просила мене перестати врешті-решт пити ті заспокійливі. А як це зробити? Чи можливо впасти у сновидіння без допомоги штучного “спокою” в помаранчевій оболонці? Це занадто, це неможливо для мене. Бо я важко переживав болючости власного життя: невдачі у навчанні, нерозділене перше кохання, весільні приготування, невдалі вагітности, а згодом народження сина. Переїзд батьків до Австралії зовсім мене не тішив, тож я пив ще більше заспокійливих. Я був вже дорослим чоловіком, але внутрішня дитина хотіла повертатися до батьківського дому вихідними. Хотілося спостерігати батькове кепкування над мамою, яка аж підстрибувала від гніву, щойно тато торкався делікатної теми власної кар'єри. М'який характер батька та вольова натура мами — протипоказання для великої кар'єри. І саме його якості вередливо домінують у моїй крові. Я ніколи не був як мама, не розумів її рішучости й категоричности; сприймав її радше за сувору вчительку літератури, а не люблячу неньку. Саме вона все дитинство волала на мене скаженим голосінням, кидаючи хаотичні книжки будинком — така контрастність в її характерові. Вона, абсолютна книжкова злодійка, що перечитала здавалося геть усе на світі, мала страшенну пристрасть до розкидання книжок у пориваннях злості, бо не існувало нічого важливішого, аніж порядок, якого я не любив, а особливо на столі та книжкових полицях! Але все мало бути на своїх місцях. І це — основна риса характеру моєї дружини. А тепер до вічности мого неспокою додалася Лілія, а отже слід берегтися від подвійної порції заспокійливих. Я губився у власних почуттях й думках, повертаючись до рожевого будинку знову і знову.

Хлопчина дев'яти років таємно плюхнувся у річкову прохолоду, до своєї улюбленої Лілії і там залишився… Я заснув.

Що було до Лілії? Геть нічого. Не було Ноктюрну, хоч я і працював у музичній школі — я спеціально його оминав; не було живопису і літератури. Я не їв свого меду та навіть не зривав урожай з нашої яблуні надворі. До вересня 2017 року я існував, а після — нарешті, половинна павза наприкінці неминучости вступу, довжиною з вічність, скінчилася.

Додолу впала бляшанка меду, зачепивши на своєму шляху вазу з Ліліями та фруктову корзину. Мед неспішно розтікся підлогою, поєднавшись з липкими пелюстками квітів, на третій долі діставшись яблук. 

Того ранку Ліза купила декілька банок липового меду у нашої сусідки і поспіхом занесла їх на кухню, бо дуже запізнювалась. Тимофій терпляче чекав на маму біля дверей, повністю зібраний та готовий до садочка. Я поцілував сина на прощання і, причесавши пальцями світляве волостячко, прочинив двері на вулицю. Переминаючись з ноги на ногу, він раптово загорлав на весь будинок про забуту машинку на столі, тож я квапливо збігав за іграшкою, і щойно рідненькі вийшли за поріг, сталася та прикрість.

Брязкіт посуду ранковою добою — рутина. Ліза поставила переді мною тарілку з яєчнею і ткнула пальцем мене в щоку — наш дивний спосіб спілкування у миті непорозумінь. Та я не сердився на неї, як їй могло здатися, а навпаки, сердечно дякував всередині себе. Просто були інші думки, спогади і, не буду приховувати, бажання. І таких ранків того року була сила-силенна, навіжена купа, якщо не більше. Вони повторювались, неначе дурнувата, набридлива пластинка, конвеєр, щоправда брязкіт посуду з кожним днем дедалі гучнішав, неначе серцебиттєва кульмінація Ноктюрну, що наближала до омріяного коктейлю меду, яблук та лілій. Особливо до Лілій..!