Розділ другий. Квітка

Першовересневим тріпотінням падав дощ. Густі хмари залили небо, і крізь їхню густоту зовсім не пробивалося сонячне сяйво. Я стояв на шкільному подвір'ї під великою синьою парасолею, дивлячись на учнів, що невпевненою втомою та зі згадкою про щойно минуле літо, плелися до школи. З моїх вуст знову і знову вилітало: "Доброго ранку", хоча я навіть не звертав уваги на людей до яких вітався. О дев'ятій я мав піднятися до актової залі, що навпроти мого кабінету, та покірно чекати кінця першого дзвоника. Потім я мав привітати своїх учнів зі святом, вони б кричали, що це найгірший день їхнього життя, а я відповів би, що одного дня найгірші дні стануть найкращими, бо вони, як не парадоксально, будуть далеко. А поки я все ще стояв на подвір'ї школи, вітався з перехожими, спостерігаючи за рішучими похитуваннями замріяної верби. Нащо я там стояв? Чому не сидів у теплому кабінеті, слухаючи останні приготування до свята? Я мав стояти, бо та метушня збивала мене з пантелику, змушувала нервувати, дарма перейматися чимось, а чим, я й гадки не мав. Мій товариш, колега, більше не зайде до школи зі мною, тож я, можливо, проводжав його таким дивним, натужно-депресивним чином. З-за рогу вийшла вередлива вчителька англійської, за нею — ще вередливіша з сольфеджіо; та віднині мій єдиний шкільний товариш — вчитель фізичної культури. Я машинально привітався, опустив очі, а краплинки дощу закапали у знайомому ритмі. Довгі, тягучі акорди, плавний бас, чіткі трелі та ніжна мелодія. Умить краплі дощу стали занадто важкими, липкими, солодкими — з неба падав справжнісінький мед. Яблуні, що росли під вікнами школи, враз погубили свій урожай, певно від пориву вітру, а моя парасоля у відповідь вивернулась, зламалась, тож я нарешті рушив ховатися від непогоди. Але чогось не вистачало, чогось дуже важливого, найніжнішого — лілій. Я нервово, аби чимось зайняти руки, поліз до кишені, але безжальним вироком звідти випали гроші. Не поспішаючи я нахилився, щоб підняти їх, але невгамовність вітру вже закрутила мої паперові коштовности подалі від шкільного ґанку. Повітряна хвиля огорнула мене, а далекий, мрійно-дитячий запах, змусив пуститися поглядом уперед. Блискуча срібляста спідниця легенько з квітучою цнотою піддалася грайливому вітру та задерлася вгору, оголивши колінця. Маленька, аристократична долоня елегантно підправила її, і, неначе пелюстка, згорнулася у гойданні. Чорні туфлі несли її крізь дощовий бруд, оминаючи глибоководні калюжі. В іншій руці — сумочка темно-сірого, майже чорного кольору, яка в її руках здавалася істинно невагомою. Жакет у колір спідниці, а під ним біла, ажурна блуза, що другою шкірою, такою ж тендітною і прозорою, дихала холодністю того ранку. Рожеві щічки й чіткий погляд. Вітер колихав солодкі, як мед кучері по плечі, які любо захищала маленька срібляста шляпка. Вона йшла гордовито, впевнено, не поспішаючи, як справжня леді. Її новоспечена "подружка" тримала парасольку і щось швидко розповідала, невміло перестрибуючи через бруд, розмахуючи величезною "бабською" торбою. На її фоні незнайомка вирізнялася особливою твердістю, якоюсь постійністю та непохитністю. Юна леді стримано привіталася, кинувши мені багатозначний, але шалено короткий погляд. "Доброго ранку", — прозвучало різко, якось по-дорослому. Скільки їй років? Хто вона? І як не дивно, я вже знав відповідь на всі запитання. 

***

Наша зустріч пам'ятається мені сном, чимось нездійсненно-далеким. Як туман, що огорнув мене одної секунди. Я побачив, а правильніше сказати відчув енергію, яка не підвладна жодній жінці на цій землі. А найдивовижніше — пройшовши повз мою ліліпутську особу, вона лишила знайомий аромат. Вона була ідеальною, і саме це відчували люди довкола, і саме тому так не любили її, але так бажали. Вона лякала, поглядом заморожувала душі і серця, руйнівною силою, цілим торнадо зривала дах з голови, а як відомо люд далекий від руйнівних особистостей. Бо ті можуть все знищити, цілком, до попелу, а з тої золи утворити щось зовсім новітнє, до чого люд ще не готовий. Легкість звертає увагу суспільства, а коктейль сильностей, суміш акцентних ароматів лише відштовхують, бо потребують внутрішньої могутности людини. Але саме такі постаті рухають нами. На них рівняються, з них беруть приклад, щоправда, безжально — після їх смерти.

Тієї ночі я довго не міг заснути. Очі заплющувалися проти моєї волі, але мозок все ще видавав картинки минулого дня, невміло поєднуючи їх з неспокійними видіннями. Зрештою я заснув, але вже зовсім скоро підскочив знову. Моя дружина лежала поруч у позі ембріона, зжимаючи нашу ковдру між ногами. Син спокійно спав у себе; його ведмедик вже впав на підлогу о другій ночі, а сам малюк опустив руку з ліжка, торкаючись кінчиками пальців долівки. Якби він знав, що майже кожної ночі його рука невагомо висить біля страшної діри між ліжком та підлогою — наступної спав би з нами. Наша підлога дорогою на кухню поскрипувала, відтворюючи дивні мерехтливо-дисонуючі звуки найвідоміших горорів. Я прийшов випити води, бо віддавши останні сили намаганням заснути, виникла спрага. П'ять глибоких ковтків та моя склянка мелодійно стукнула по столу. Час знову йти спати, але… червоною, не вкритою килимами підлогою веранди, розсипалося місячне ластовиння. За вікном воно гралося з кронами дерев, з машинами та будинками сусідів. А сад, що його з палкою любов'ю саджала Ліза, у сяянні земного супутника не відпускав — білі троянди перейняли мерехтіння місяця на себе, заблищавши містичним блиском. Вишукані червоні рожі та гордовиті нарциси ніби не звертали уваги на казкового гостя, але, якби квіти були людьми, то з їхніх облич не зникала скромна, напівпомітна усмішка. Ніжні ромашки та мої чарівні лілії пустотливо перешіптувались, кокетливо підморгуючи пану Місяцю. У цій дивовижній казці не вистачало одного — мого нового марення, мого далекого Ноктюрну долі. Я збирався йти, але за вікном щось засвітилося. З'явилися тінь, невиразний силует, що виразнішав, і зрештою ставав нею — вулицею йшла Лілія. Неначе лісова Мавка Лесі, неначе русалка травневих ночей Миколи. То було просте видіння у сонній нісенітниці мого мозку, але саме цієї фантомности, загадково-містичної зустрічі я чекав, аби зрозуміти масштаби власної трагедії. Вона — мій неспокій. Загадкова Лілі. Я гублюся.