Розділ 41.

Пил повільно осідав на землю.

Те, що колись було фортецею Д’явола, тепер нагадувало кладовище каменю і попелу.

Величезні стіни впали. Колони розкололись навпіл. Темрява, яка жила тут століттями, тепер рвалася шматками, ніби сама реальність більше не могла її втримати.

Стояла моторошна тиша.

Нік повільно розплющив очі.

Кожен вдих віддавав болем у грудях.

Він лежав серед уламків, притиснутий шматком чорного каменю. Ланцюги на руках зникли. Лише сліди опіків залишились на шкірі.

На мить він не міг згадати, що сталося.

А потім…

— Роксана.

Він різко підняв голову.

Паніка накрила миттєво.

— Роксана! Мері! Кеті!

Нік спробував встати й ледве не впав. Ноги не слухались. Навколо все ще тріщала залишкова енергія.

— Мамо… — тихо схлипнула одна з дівчаток.

Він повернувся.

Діти сиділи неподалік серед уламків. Налякані. Вкриті пилом. Але живі.

І тоді він побачив її.

Роксана лежала трохи далі.

Нерухомо.

Наче світло просто згасло всередині неї.

— Кохана…

Нік кинувся до неї, падаючи на коліна.

— Ні, ні, ні… Роксана

Він обережно перевернув її на спину.

Її шкіра була холодною.

Неприродно блідою.
Чорні вени зникли.
Наче разом із ними пішло все життя.
Нік приклав тремтячу руку до її щоки.

— Роксана… чуєш мене?

Тиша.

Його дихання стало рваним.
— Будь ласка…

Він притиснув її до себе.
Діти підійшли ближче.
Молодша дівчинка міцно схопила його за руку.
— Мама спить?…

Нік не зміг відповісти.
Його очі були прикуті до Роксани.

До її нерухомих губ.

До заплющених очей.

Навколо них лежали уламки світу, який вона щойно майже знищила.

А Д’явола не було.
Ні його тіла.
Ні сліду.
Лише обпалена порожнеча там, де він стояв.

Нік повільно озирнувся.
— Він утік…
У голосі не було полегшення.
Тільки страх.

Бо якщо Д’явол утік… це означало, що все ще не закінчено.

Він помітив рух краєм ока.
Різко повернувся.
Але це був лише вітер, який ніс попіл крізь руїни.
Брата Роксани теж не було.
Наче вони обоє зникли разом із темрявою.
Нік знову подивився на неї.

Нік завмер.
Роксана важко вдихнула в його руках, кожен вдих давався їй через біль.
Він дивився на неї… і бачив, як її шкіра повільно змінюється.
Темрява.
Вона проступала під шкірою тонкими чорними лініями. Спочатку на шиї. Потім на руках. Вени ставали темними, густими, ніби всередині неї текла сама пітьма.
— Ні… — прошепотів Нік.
Роксана здригнулась. Відкрила очі.
Її очі на секунду стали повністю чорними.
Її тіло вигнуло від болю.
Діти налякано заплакали.
— Мамо!
Нік притиснув Роксану ближче.
Він не знав, що робити.
Не знав, як врятувати її.
І найстрашніше — бачив, як вона зникає просто в нього на руках.
Темрява повзла все вище.
До серця.
Ще трохи — і Ліліт прокинеться остаточно.
Роксана раптом схопила його за руку.
Сильно.
Ненормально сильно.
— Якщо я… змінюсь… — її голос ламався. — Ти повинен…
— Замовкни, — різко сказав він. — Навіть не думай.
— Нік—
— Я не втрачу тебе!
Він майже кричав.
І в цей момент щось сталося.
Тепло.
Спочатку слабке.
Ледь помітне.
А потім його руки спалахнули білим світлом.
Нік різко вдихнув.
— Що…?
Світло ставало сильнішим.
Чистим.
Живим.
Воно не було схоже ні на магію Д’явола, ні на силу Роксани.
Інше.
Роксана різко сіпнулась у його руках.
Чорні вени на її шкірі почали рухатись.
Наче щось виривали зсередини.
Вона закричала.
Темрява буквально виходила з неї.
Повільно.
Болісно.
Чорний дим виривався крізь її шкіру і тягнувся до рук Ніка.
— Нік… зупинись… — прошепотіла вона налякано.
Але він не міг.
Світло вже жило власним життям.
Білі промені огорнули Роксану повністю, висмоктуючи темряву крапля за краплею.
Її шкіра ставала нормальною.
Теплішою.
Людяною.
А Нік…
Нік почав задихатись.
Його руки потемніли.
Чорні вени різко проступили під шкірою.
Він скривився від болю.
Наче вогонь розливався по тілу.
Роксана широко відкрила очі.
— НІ!
Вона спробувала відштовхнути його.
Але було пізно.
Останній потік темряви вирвався з неї і увійшов у Ніка.
Світло згасло.
Тиша.
Нік повільно опустив голову.
Його дихання стало важким.
Роксана дивилась на нього з жахом.
Бо тепер вона бачила це.
Темрява.
Вона більше не була в ній.
Вона була в ньому.
Нік повільно підняв очі.
І Роксана відчула холод усередині.
Бо на мить…
вона побачила в його погляді Д’явола.

Світ завмер.
Ніби після бурі сама реальність боялася зробити наступний вдих.
Навколо руїн фортеці здіймався попіл. Небо над ними тріскалося темними розломами, але земля… земля заспокоювалась.
Роксана повільно піднялась на ноги.
Її дихання було важким. Волосся розтріпане. Одяг розірваний після битви.
Але темряви більше не було.
Чорні вени зникли.
Очі знову стали її.
Вперше за довгий час вона відчула тишу всередині себе.
Не порожнечу.
Саме тишу.
Вона подивилась на свої руки, ніби не вірила.
— Її… немає…
Роксана різко підняла голову.
І подивилась на Ніка.
Він стояв нерухомо серед уламків.
Опустивши голову.
Надто тихий.
Надто спокійний.
— Нік…?
Він не відповів.
Лише повільно підняв очі.
І у Роксани похололо всередині.
Темрява.
Тепер вона жила в ньому.
Чорні вени повільно розходились по його шиї, зникаючи під шкірою. Тінь біля його ніг рухалась сама по собі.
Але найстрашнішим були очі.
В них ще був Нік.
І водночас… вже ні.
Діти притиснулись до Роксани.
— Мамо… що з татом?
Вона не знала, що відповісти.
Нік подивився на свої руки.
Наче бачив їх уперше.
— Я… чую її…
Його голос став нижчим.
Глибшим.
Нелюдським.
Темрява навколо нього здригнулась у відповідь.
Роксана зробила крок вперед.
— Нік, послухай мене. Ми впораємось. Ми виправимо це.Разом.
На секунду його погляд став колишнім.
Рідним.
Теплим.
Він навіть усміхнувся.
Слабо.
Боляче.
— Роксана… — тихо сказав він. — Тепер я розумію.
— Що?
Він повільно підняв очі на небо.
— Чому Д’явол хотів тебе зламати.
Тінь за його спиною почала рости.
— Ця сила… вона не просто живе всередині.
Він важко вдихнув.
— Вона голодна.
Земля під його ногами почорніла.
Роксана відчула, як серце стискається від страху.
— Нік…
Він подивився на неї.
І цього разу в його очах було стільки болю, що вона ледь витримала цей погляд.
— Ти повинна піти.
— Ні.
— Роксана.
Темрява навколо нього здригнулась сильніше.
Каміння почало підніматись у повітря.
— Я більше не знаю, скільки в мені залишилось мене.
Діти заплакали.
— Тату…
Нік заплющив очі.
І саме це зламало її найбільше.
Бо він боявся не смерті.
Він боявся себе.
Роксана підійшла ближче.
Повільно.
Обережно.
Наче до людини, яка стоїть на краю прірви.
Вона торкнулась його обличчя.
І на мить темрява стихла.
— Коханий, ми все виправимо, — прошепотіла вона.
Нік  усміхнувся.
— Ні...
Тиша.
Вітер ніс попіл крізь руїни старого світу.
Роксана дивилась на чоловіка, якого любила більше за життя.
І вперше не знала, як його врятувати.
Вона перемогла зло в собі.
Але ціною стала людина, заради якої вона відмовилась від усього.
Нік повільно зробив крок назад.
Темрява рухалась разом із ним.
Жива.
Віддана.
Небезпечна.
— Нік, не смій…
Але він уже відступав у темряву.
Роксана рвонулась вперед.
Та земля під ногами здригнулась і чорний морок стіною піднявся між ними.
Востаннє вона побачила його очі.
Людські.
Сповнені любові.
І приреченості.
— Я знайду тебе! — закричала вона.
Темрява поглинула його.
Повністю.
Тиша.
Роксана стояла серед руїн, притискаючи до себе дітей.
Богиня Землі.
Без темряви.
Без трону.
Без сили Ліліт.
А десь у глибинах світу…
народжувалось нове зло.
І цього разу воно носило ім’я Нік.
Кінець І частини