Розділ 40.

Роксана дивилась то на дітей, то на Ніка.

Її серце билося так сильно, що, здавалось, фортеця чує кожен удар.

Д’явол усміхався.

Він уже святкував перемогу.

— Ну ж бо, Ліліт, — тихо промовив він. — Зроби це. Обери.

Нік похитав головою.

— Не слухай його…

— Замовкни, — різко кинув Д’явол.

І ланцюги на руках Ніка раптом стиснулися сильніше.

Він скривився від болю.

— НІ! — Роксана рвонулась вперед.

Темрява вибухнула. І Роксану різким ударом відкинуло назад.

Підлога під ногами тріснула, чорні тіні вирвалися зі стін, мов живі змії. Повітря стало густим і гарячим.

Діти закричали.

Роксана різко піднялась, закриваючи їх собою.
Д’явол повільно підняв руку.
І його тіло почало змінюватися.
Спочатку — вени.
Чорні.

Вони проступили під шкірою, розповзаючись по шиї, руках, обличчю, ніби сама темрява текла в ньому замість крові.

Потім очі.

Темні провалля спалахнули червоним світлом.
Фортеця затремтіла.
Його зріст збільшувався.
Тіні збирались навколо нього, формуючи щось схоже на плащ із живого мороку. За спиною розкрились величезні чорні крила, створені не з пір’я, а з густого диму і попелу.

Він більше не виглядав людиною.
Він був чимось старим.
Первісним.
Жахливим.
Його голос загримів по всій залі.

— ТИ ВІДМОВИЛАСЬ ВІД СВОЄЇ ПРИРОДИ!

Стіни вкрились тріщинами.

— Але ТИ ВСЕ ОДНО МОЯ!

Роксана повільно випросталась.


Зібрала в своїх руках величезну кулю яскравої бірюзової енергії.
А потім різко підняла руки.

Темрява огорнула її руки.
Удар.

Такий сильний, що  Д’явола відкинуло назад.

Д’явол засміявся.
Навіть після удару.

Навіть коли чорна кров повільно текла з кута його губ.

— ТАК! — його голос лунав майже радісно. — Ти не втратила своєї сили доню! Але ти б'єш не на повну.

Він схопив Роксану за горло.

І вдарив об стіну.
Камінь тріснув.
Зала здригнулась.

Нік рвонувся вперед.
— РОКСАНА!

Ланцюги різко натягнулись, кидаючи його назад.

Д’явол повернув голову.
І лише одним рухом руки відкинув Ніка через усю залу.

Роксана закричала.
Не від страху.
Від люті.

Темрява навколо неї вибухнула хвилею сили.

Чорний удар пронісся фортецею, гасячи факели і трощачи камінні колони.

Д’явол вперше перестав усміхатись.

Роксана повільно піднялась.

Її волосся рухалось, ніби у воді.

Тіні за спиною стали схожими на величезні крила.

А голос більше не був повністю людським.

— Не смій… чіпати… мою сім’ю.

Підлога під ногами почала плавитись від сили, що виривалась із неї.

Д'явол  усміхнувся знову.

— Нарешті, — прошепотів він. — Я скучив доню.

Д'явол продовжував посміхатись.
Навіть зараз.
Навіть тоді, коли вся фортеця здригалася від сили Роксани.
Це дратувало найбільше.
Наче він не боявся.
Наче чекав саме цього.
— Не смій дивитись на мене так, — прошепотіла вона.
І темрява відповіла.
Удар сили вирвався з її рук так раптово, що повітря буквально розірвало. Чорна хвиля пронеслась залою, змітаючи колони, трони, камінь.
Д’явол не встиг ухилитись.
Його тіло влетіло в стіну.
Тріщина пішла через всю фортецю.
Діти закричали.

А Роксана вже була поруч.
Її очі палали золотом і темрявою одночасно.
Вона схопила Д’явола за шию і підняла над землею.
— Ти хотів монстра? — її голос лунав одразу кількома голосами. — Дивись уважно.
Чорні вени вкривали її руки дедалі сильніше.
Темрява навколо неї крутилася, як буря.
Д’явол спробував вирватись.
Вперше.
І не зміг.
Його очі звузились.
Роксана вдарила його об підлогу.
Раз.
Фортеця здригнулась.
Ще раз.
Камінь під ним розсипався.
Третій удар.
І Д’явол закричав.
Не від болю.
Від люті.
Темрява навколо нього почала слабнути.
Крила розсипались попелом.
Чорні вени на його шкірі тріскалися, ніби пересохла земля.
Нік дивився на це, затамувавши подих.
Роксана піднялась над Д’яволом.
Її сила заповнила всю залу.
Навіть повітря стало важким.
Ще один удар.
І все закінчиться.
Вона повільно підняла руку.
Темрява зібралась у величезний спис.
Гострий.
Живий.
Д’явол лежав майже безсилий.
І все ж…
він усміхався.
Слабко.
Ледь помітно.
— Ти вже відчуваєш це… так?
Роксана завмерла.
Спочатку вона не зрозуміла.
А потім—
Біль.
Різкий.
Пекучий.
Вона задихнулась.
Спис у її руці здригнувся.
Чорні вени на її шкірі почали повільно розповзатись вище.
По плечах.
По шиї.
До обличчя.
Наче щось живе пробиралось під шкірою.
Роксана різко відступила.
— Ні…
Її голос затремтів.
Вона подивилась на свої руки.
Темрява вже не просто слухалась її.
Вона насолоджувалась.
І це було найстрашніше.
Д’явол повільно підняв голову.
Його голос був слабким.
Але задоволеним.
— Ось вона… Ліліт…
— Замовкни! — закричала Роксана.
Удар сили вибухнув навколо неї.
Стіни вкрились тріщинами.
Діти злякано притиснулись одна до одної.
Нік зробив крок вперед.
— Роксана…
Вона різко обернулась.
І він завмер.
Бо на секунду…
це були не її очі.
Темні.
Холодні.
Нелюдські.
Роксана теж це зрозуміла.
Саме тому в її погляді з’явився жах.
— Ні… ні… ні…
Вона почала задкувати.
Наче боялась самої себе.
Темрява навколо неї здригалася, мов жива істота, що намагалась вирватися назовні.
— Я не вона…
Її голос ламався.
— Я не Ліліт…
Д’явол повільно підвівся, спираючись на уламки каменю.
Слабкий.
Побитий.
Але усміхнений.
— Ти не можеш тікати від того, ким народилась.
Роксана затулила голову руками.
Наче намагалася втримати щось всередині.
— Замовкни…
Перед її очима миготіли образи.
Кров.
Вогонь.
Зруйновані світи.
І вона сама.
На троні з кісток і темряви.
Ліліт.
Роксана закричала.
І сила вирвалась назовні.
Настільки потужна, що фортецю буквально розірвало хвилею темряви.