Розділ 39.

Розділ 39
Роксана рухалась коридорами фортеці тихо і спокійно.
Кам’яна стіна перед нею здригнулась… і повільно розчинилась.
Роксана зробила крок вперед.
У червоному напівсвітлі, притулившись одна до одної, сиділи її діти.
— Мамо… — прошепотіла одна з них.
Цього було достатньо.
Роксана кинулась до них.
Опустилась на коліна, обняла обох так міцно, ніби боялася, що вони зникнуть.
— Я тут… я тут… — її голос тремтів. — Я вас знайшла…
Діти притиснулись до неї.
— Ми знали, що ти прийдеш…
Роксана закрила очі.
На мить.
І світ перестав існувати.
Тільки вони.
Тільки цей момент.
Але він закінчився занадто швидко.
— Це мило.
Голос.
Спокійний.
Холодний.
Роксана різко підняла голову.
У вході до зали стояла постать у чорному плащі.
Тиша стала напруженою.
— Відійди, — тихо сказала Роксана.
Постать не рухнулась.
— Ти ж розумієш, що це не так просто.
Роксана повільно піднялась, закриваючи дітей собою.
— Я не питаю.
Пауза.
І тоді постать зробила крок вперед.
І зняла капюшон.
Перед нею стояв чоловік.
Знайомий.
Надто знайомий.
— Привіт, сестро.
Він усміхнувся. Але в цій усмішці не було тепла.
Роксана зробила крок назад
Він зробив ще один крок ближче.
— Я — його син. А ти… — він подивився їй прямо в очі, — його ідеальна спадкоємиця.
Діти міцніше притиснулись до Роксани.
Вона відчула це.
І щось всередині неї знову здригнулось.
— Відійди, — повторила вона, але тепер голос був нижчим.
Темнішим.
Він нахилив голову, уважно дивлячись на неї.
— Ти вже змінюєшся.
— Я заберу їх і піду.
— Ні, — спокійно сказав він.
Тиша стала різкою.
— Ти не підеш.
— Спробуй мене зупинити.
Він усміхнувся.
— Я не хочу.
Пауза.
— Але він хоче.
Ці слова були гірші за будь-яку загрозу.
Роксана завмерла.
— Де він?
Її брат повільно повернув голову в бік темного коридору.
— Спостерігає.
І додав тихіше:
— Він завжди спостерігає.
Роксана стиснула кулаки.
— Мамо… — прошепотіла одна з них.
Роксана не відповіла.
Вона дивилась вперед.
— Я не дам вам більше забрати у мене нічого.
Її брат на мить замовк.
І в його очах щось змінилось.
Ледь помітно.
— Тоді доведеться обрати, — сказав він тихо.
— Або вони.
Він кивнув на дітей.
— Або він.
Тиша.
І ця тиша була небезпечнішою за будь-який бій.

Кроки.
Повільні.
Важкі.
Вони відлунювали по коридорах так, ніби сама фортеця хотіла, щоб їх почули.
Роксана не обернулась.
Вона вже знала.
Діти стиснули її одяг.
— Мамо…
І тоді з темряви вивели його.
Нік.
Його руки були скуті темними ланцюгами, що тихо потріскували, ніби живі. Обличчя втомлене, але очі… живі.
Він побачив її.
І на секунду все навколо перестало існувати.
— Роксана…
Вона зробила крок вперед.
Ще один.
Але щось зупинило її.
Темрява під ногами.
Наче попередження.
І тоді він з’явився.
Д’явол.
Не з темряви.
Він був нею.
Стояв поруч із троном, ніби завжди там і був.
Його усмішка була спокійною. Майже задоволеною.
— Нарешті, — сказав він тихо. — Вся сім’я в зборі.
Його погляд ковзнув по дітях.
По Ніку.
І зупинився на Роксані.
— Я чекав цього моменту.
Роксана не відповіла.
Вона дивилась тільки на Ніка.
— Ти прийшла… — прошепотів він.
— Я завжди приходжу, — тихо відповіла вона.
Д’явол засміявся.
Неголосно.
Але від цього сміху хололо всередині.
— О, так. Саме тому ти мені і потрібна.
Він зробив кілька кроків вперед.
— Подивись на себе.
Пауза.
— Ти покинула все.
Його голос став глибшим.
— Свою силу.
— Своє місце.
— Своє королівство.
Він нахилив голову.
— І заради кого?
Його погляд різко впав на Ніка.
— За нього?
Тиша.
Нік напружився.
— Не чіпай його, — тихо сказала Роксана.
— Чому ж? — спокійно відповів Д’явол. — Саме він причина.
Він підійшов ближче.
Надто близько.
— Ти віддала йому свою силу.
— Відреклася від того, ким ти є.
— Від того, ким мала стати.
Його голос став майже шепотом.
— І тепер стоїш тут… без нічого.

Діти притиснулись до неї ще сильніше.
Нік дивився на неї, і в його очах було щось між страхом і захопленням.
— Ліліт....
Д’явол повільно усміхнувся.
Ширше.
— Тепер ми можемо говорити серйозно.
Він розвів руки.
— Отже.
Пауза.
— Обирай.
Його голос став холодним.
Чітким.
— Твоя сім’я.
Він кивнув на дітей
— Або…
Його погляд перейшов на Ніка.
— Він.
Тиша впала різко.
Наче удар.
І цього разу вибір був не просто словами.
Він був пасткою.