Розділ 38.

Фортеця Д’явола. Темрява тут не просто була відсутністю світла. Вона була сутністю.
У центрі великої зали стояв трон.
Чорний. Високий. Наче виріс із самої безодні.
Він сидів, ліниво відкинувшись назад, розглядаючи книгу в своїх руках.
— Нарешті вдома, — тихо сказав він, проводячи пальцями по обкладинці.
Книга вічного падіння ледь помітно тремтіла.
Ніби відгукувалась.
— Ти відчуваєш її, так? — пролунав голос з темряви.
З тіні відокремилась постать у чорному плащі. Обличчя приховане. Рухи плавні, майже безшумні.
Д’явол не підняв очей.
— Вона вже змінюється.
— Ще ні, — відповіла постать. — Вона бореться.
Ледь помітна усмішка торкнулась його губ.
— Це найцікавіше.
Він закрив книгу.
У залі стало тихіше.
— Ти впевнений, що вона прийде? — запитала постать.
— Вона вже в дорозі.
Він підняв голову.
Його очі блиснули темним світлом.
— Мати, у якої забрали дітей, не обирає.
Постать у плащі зробила крок ближче.
— А якщо вона не зламається?
Цього разу Д’явол засміявся. Тихо. Без радості.
— Усі ламаються.
Він підвівся з трону.
— Питання лише в тому… як саме. Мені потрібен саме Нік. І тоді...
Він підійшов до кам’яної стіни.
Та здригнулась.
І повільно розчинилась, відкриваючи іншу залу.
Там, у червоному напівсвітлі, сиділи двоє дітей обнявши одна одну

— Вони сильні дівчатка, діти своєї матері — сказала постать.
— Вони моя кров. І колись теж успадкують царство темряви. Моя донька ростить їх з добром в душі, але кому це треба.
Постать трохи напружилась.
— Ти ризикуєш. Якщо вона прийме зло всередині себе… вона стане сильнішою, ніж ти.
Д’явол повільно повернувся.
І вперше в його погляді з’явилось щось схоже на інтерес.
— Саме цього я і хочу.
Тиша.
— Ліліт не народжується зі слабкості, — продовжив він. — Вона народжується з болю.
Він зробив паузу.
— І любові, яку зламали.

Д’явол підійшов ближче до постаті.
— Але ти ж знаєш… смерть — це лише інструмент.
Постать завмерла.
— Ти плануєш…
— Я планую завершити те, що почав.
Він повернувся до трону і знову взяв книгу.
— Коли вона прийде… вона повинна обрати.
— А якщо не обере?
Д’явол подивився прямо в темряву, ніби бачив щось далеко за межами фортеці.
— Тоді я оберу за неї.

Табір в тиші.
Не в тій, що заспокоює. В тій, що тисне.
Здавалося, навіть повітря тут чекало.
— Стаємо по колу, — коротко сказав Меріон, оглядаючи місце, де колись проходив бар’єр. — Якщо він ще може відновитись, то тільки разом.
— А якщо ні? — тихо спитала Лея.
Меріон не відповів одразу.
— Тоді… ми створимо новий.
Це прозвучало впевнено. Але надто швидко, ніби він сам не вірив до кінця.
Елла стала на своє місце. Її руки трохи тремтіли.
— Я не відчуваю його… — прошепотіла вона. — Раніше він був… як тепло. А зараз нічого.
— Бо його зламали, — відповів Дерек. — Повністю.
Арон різко видихнув.
— Тоді не будемо стояти і жалітись. Починаємо.
Вони розійшлися, утворюючи коло.
Нік залишився на мить позаду.
Він дивився туди, де зникла Роксана.
Порожнє місце.
І раптом йому здалося, що він відчуває її.
Дуже далеко.
І дуже… інакшу.
— Нік, — покликав Меріон. — Нам потрібен ти.
Він кивнув і став у коло.
— Закрийте очі, — сказав Меріон. — І не думайте про страх.
— Легко сказати, — пробурмотів Дерек.
— Якщо зламаєшся — зламаєш не тільки себе, — різко відповів Меріон. — А всіх нас.
Тиша.
Вони закрили очі.
Спочатку нічого не було.
Порожнеча.
Потім… легке тепло.
Ледь відчутне.
— Тримайте його, — тихо сказав Меріон. — Не відпускайте.
Світло почало з’являтись.
Слабке. Нерівне.
Між ними, по землі, пробігла тонка лінія.
— Є… — прошепотіла Елла.
Але раптом—
Нік різко вдихнув.
Перед його очима промайнув образ.
Темрява.
Ланцюги.
І дитячий голос.
— Тату…
Він відкрив очі.
Світло навколо нього здригнулось.
— Ні, ні, ні! — різко сказав Меріон. — Тримайся!
Лінія світла затремтіла сильніше.
— Якщо ти зараз втратиш контроль, бар’єр не відновиться! — крикнув Арон.
Нік стиснув кулаки.
Очі знову заплющені.
— Я тут… — прошепотів він. — Я тримаюсь…
Світло почало стабілізуватись.
Повільно.
Дуже повільно.
Але раптом повітря різко похололо.
Елла здригнулась.
— Ви це відчуваєте?
Дерек відкрив очі.
— Хтось… дивиться на нас.
Меріон різко підняв голову.
— Це не просто відновлення.
Світло навколо них раптом потемніло по краях.
Наче щось намагалося прорватися.
— Він знає, — тихо сказав Меріон.
— Хто? — різко кинув Арон.
Меріон подивився прямо в центр кола.
— Д’явол.
І в ту ж секунду бар’єр спалахнув.
А потім…
розколовся.

Вони пробували знову.
І ще раз.
І ще.
Світло спалахувало, тремтіло… і згасало.
Бар’єр не відновлювався.
Наче щось тримало його з того боку. Ламало кожну спробу ще до того, як вона ставала силою.
Лея впала на коліна першою.
— Я більше не можу… — її голос був хрипким.
Елла сперлась руками об землю, намагаючись вирівняти дихання.
— Воно… не пускає нас…
Арон зціпив зуби, але навіть він вже ледве стояв.
— Ще раз, — сказав Меріон вперто. — Ми не зупиняємось.
— Ми вже зупинились, — тихо відповів Дерек.
Усі подивились на нього.
Тиша стала важчою.
Нік мовчав.
Він стояв осторонь, дивлячись в одну точку.
Туди, де закінчувалось світло.
І починалось щось інше.
— Вони йдуть, — сказав він тихо.
Дерек різко підняв голову.
— Хто?
Нік не відповів одразу.
— Я їх відчуваю.
І тоді вони почули.
Спочатку — ледь.
Шурхіт.
Наче щось повзе.
Потім — кроки.
Повільні. Важкі.
З темряви почали виходити постаті.
Спотворені.
Неначе колись це були люди.
А тепер — лише оболонки.
Очі порожні. Рухи рвані.
Лея задихнулась.
— Боже…
Арон став перед усіма.
— Готуємось.
Але істоти не поспішали.
Вони розступились.
І вперед вийшов він.
Девід.
Такий самий.
І зовсім інший.
Його обличчя було спокійним. Надто спокійним.
— Нарешті, — сказав він, оглядаючи табір. — Я вже думав, що ви не впораєтесь навіть з цим.
Тиша.
Дерек зробив крок вперед.
— Девід…?
Ледь помітна усмішка.
— Було приємно, поки це тривало.
— Ти… що ти кажеш…?- переривчасто говорить Лея.
Він подивився на неї, ніби на щось далеке і неважливе.
— Я кажу правду.
Арон стиснув кулаки.
— Ти зрадив нас.
— Ні, — спокійно відповів Девід. — Я ніколи не був на вашому боці.
Меріон повільно вдихнув.
— Тоді навіщо ти тут?
Девід перевів погляд.
Прямо на Ніка.
— По нього.
Тиша стала крихкою.
— Він потрібен.
— Для чого? — різко кинув Дерек.
— Це не ваша справа.
Нік зробив крок вперед.
— Якщо я піду… ти залишиш їх у спокої?
Дерек різко повернувся до нього.
— Ти серйозно?!
— Нік, ні! — Лея майже закричала.
Девід нахилив голову.
— Якщо підеш добровільно… вони житимуть.
Він зробив паузу.
— Поки що.

Нік зробив крок вперед.
І ще один.
Дерек схопив його за руку.
— Я не відпущу тебе брате
Нік подивився на нього.
— Ти не зможеш мене зупинити. Я піду. Все буде добре.
Нік звільнив руку.
І пішов вперед.
Назустріч темряві.
Девід усміхнувся.
— Розумний вибір.
Коли Нік підійшов достатньо близько, істоти зімкнулися за його спиною.
Наче клітка.
Меріо зробив крок вперед.
— Якщо ти його скривдиш—
Девід навіть не обернувся.
— Ви вже програли.
І темрява закрилась за ними.
У таборі стало тихо.
Знову.
Але тепер ця тиша була іншою.
Порожньою.