Розділ 37.

Табір більше не був табором.

Він виглядав, як місце після бурі. Речі розкидані, будинки частково зруйновані, вогнища згасли. І головне — не було відчуття захисту. Ніби щось невидиме просто стерли.

— Шукайте ще раз! — голос Арона звучав різко. — Вона не могла просто зникнути!

Лея швидко перебирала уламки дерев’яних ящиків, відкидаючи все зайве.

— Ми вже перевірили тут тричі!

— Значить, перевіримо вчетверте! — огризнувся він.

Елла мовчала. Вона рухалась повільніше за інших, ніби боялася щось знайти… або навпаки — не знайти нічого.

— Її тут немає, — тихо сказала Елла
Тиша повисла між ними.

Меріон, який до цього часу уважно оглядав землю біля зруйнованого бар’єра, повільно випрямився.

— Є дещо ще, — сказав він, витираючи руки від пилу. — Сліди.

Усі одразу звернули на нього увагу.

— Не просто боротьби, — продовжив він. — Хтось відкривав портал. Тут… і тут.

Він показав на майже непомітні обпалені кола на землі.

— Це не наша магія.

Лея нахмурилась.

— Тоді чия?

Меріон подивився прямо на Роксану. І на мить вагався.

— Того, хто забрав дітей

— Ти хочеш сказати…

— Я думаю, — перебив її Меріон спокійно, але твердо, — що книга не зникла сама по собі.

Він зробив паузу.

— Її забрали.

Арон стиснув щелепу.

— Хто?

Меріон вдихнув глибше, ніби збирався сказати те, що не хотів озвучувати.

— Той самий, хто забрав Кеті і Мері.

Тиша.

Навіть вітер, здавалось, стих.

— Ні… — прошепотіла Лея. — Ні, це не може бути…

Роксана підняла голову.

— Скажи це.

Меріон не відвів погляду.

— Я думаю… книга зараз у нього.

— У кого? — різко кинув Арон.

І тоді Меріон сказав це вголос.

— У Д’явола.

Ці слова не просто прозвучали.

Вони ніби щось відкрили.

Повітря стало густішим. Темнішим.

Роксана повільно усміхнулась.

Але в цій усмішці не було радості. Це було схоже на історичний сміх. Який говорив шо вона на межі.

— Мої діти, книга, сила, чого йому не вистачає так це мене, — сказала вона тихо.

Усі подивились на неї.

— Ми йдемо за ним. Ми заберемо в нього і наших дітей і книгу
Нік зробив крок вперед.
— Це самогубство.,-Роксана перевела на нього погляд.- він чекає на нас. Він спробує вбити тебе, бо знає що це єдиний шлях навернути мене до зла. Я піду сама. А ви залишаєтесь.

І вперше в її очах промайнуло щось лячне.

— Ні, я не відпущу тебе саму— відповів Нік. 
— Це єдиний варіант.- відповіла Роксани,- зараз ти потрібен тут. Вам варто відновити бар'єр. Інакше цим людям не буде спокою.


— А якщо ти не повернешся?,- його очі були сповнені болі.

Роксана на секунду замовкла.

— Я повернусь.

І додала, вже майже пошепки:

— Обіцяю коханий. 
Роксана притисла чоло до його, закрила очі і зникла. Нік відчув невблаганний розпач, наче бачив її востаннє.