Розділ 20.

Нік обережно тримав Роксану за руки, щоб вона могла йти сама, його обличчя було напруженим, а очі повними тривоги. Дерек ішов поруч, оглядаючись навколо, щоб переконатися, що вони в безпеці.

— Ми вже майже біля бар'єра, — сказав Дерек, намагаючись підбадьорити Ніка. — Вона тримається добре.

— Вона втратила занадто багато сил, — прошепотів Нік, дивлячись на бліде обличчя Роксани. 
— Зі мною все добре,-сказала Роксана ледь вимовивши кожне слово.

Вони наближалися до табору, коли назустріч їм вибігла Елла. Її обличчя було схвильованим, а голос нервовим.

— Що сталося? Що з Роксаною? — запитала вона, оглядаючи їх.

— Ми й самі не зрозуміли, — відповів Дерек, помітно розгублений. — Вона... вона зцілила вовчицю. Якимось дивним світлом, але рани... вони перейшли на неї. 

Елла різко зупинилася.

— Яка вовчиця? Що ви... Щось виглядає вона зовсім погано — Елла наблизилася, оглядаючи Роксану.

—  Вона ледве тримається на ногах! — різко сказав Нік, його голос був сповнений гніву і розпачу. — Що це за сила, Елло? Що з нею відбувається?

Елла закусила губу, уникаючи його погляду.

— Я не знаю, — прошепотіла вона. — Але потрібно негайно перейти в безпечне місце, за межами бар'єра ми жива мішень.

— Тоді нам варто йти, — сказав Дерек,  поглядаючи на Еллу.

Роксана ледве передвигалася і один момент ледве не впала, Нік встиг перехопити її. Потім він
без зайвих слів підняв її на руки і поніс, прямуючи до табору. 

— Тримайся, кохана, — прошепотів він, нахилившись ближче до неї. — Я не віддам тебе.

Роксана обняла його обома руками та положила голову йому на плече, вдихаючи такий рідний аромат.

Елла і Дерек пішли слідом, обмінюючись напруженими поглядами. Усі відчували, що те, що трапилося, — лише початок чогось значно більшого і небезпечного.

Нік сидів поруч із непритомною Роксаною, тримаючи її руку у своїй. Його серце стискалося від болю й тривоги. Кел лише знизав плечима, не виявивши жодних фізичних ушкоджень, але це не заспокоювало Ніка.

Він нахилився ближче, уважно дивлячись на її обличчя. Шкіра була блідою, а кілька пасем волосся прилипли до чола. Нік тихо видихнув, узяв рушник і занурив його у миску з водою.

— Що ж ти зі мною робиш, Роксана, — прошепотів він, ніжно проводячи рушником по її обличчю. Він обережно протер її чоло, щоки, потім спустився до шиї, стараючись бути максимально обережним, щоб не потривожити її сон.

Коли його рука торкнулася її шиї, він помітив тонку мотузку, що виглядала з-під її одягу. Здивований, Нік акуратно відгорнув тканину й побачив... обручку. Його обручку. Ту, яку він подарував їй так давно.

Серце Ніка раптово затріпотіло, мов пташка, що вирвалася з клітки. Він не міг стримати посмішку, яка повільно розтягнулася на його обличчі.

— Ти все ще носиш її, — прошепотів він, проводячи пальцем по металу, що здавався теплим на дотик. — Ти ніколи не забувала, правда?

Його радість була водночас і болючою. Він знову відчув усю глибину своїх почуттів до неї, усвідомив, наскільки сильно її любить і як боляче було втратити її колись.

— Якби ж ти знала, скільки всього я хочу тобі сказати, — тихо додав він, нахиляючись ближче.

Він обережно прибрав волосся з її обличчя, дивлячись на неї з ніжністю, яку не міг стримати.

— Прокидайся, Роксано, — прошепотів він. — Мені потрібно, щоб ти повернулася до мене.