Розділ 16.

Нік стояв у прохолодному вечірньому повітрі на подвір’ї табору, втупившись у нічне небо, яке здавалось йому таким самим загадковим, як і поведінка Роксани. Він прокручував у голові події останніх днів, намагаючись знайти логічне пояснення. Рана на її зап'ясті зникла за мить. Це було неможливо... для звичайної людини. Отже у неї є сила, та де вона її взяла, хто дав їй цю силу? До того ж таку саму як і в нього.

Він зітхнув, потер рукою чоло.

— Звідки вона у неї?

Позаду почувся тихий крок. Нік обернувся і побачив Еллу. Її обличчя було стурбованим, але спокійним, наче вона щось знала, але не була готова поділитися.

— Елло, — звернувся він до неї, — Можеш мені дещо сказати?

Елла зупинилася, здригнувшись. Вона на мить замовкла, ніби обдумувала, як відповісти.

— Якщо це стосується смерті Девіда, то я...

— Ні, — різко перебив Нік, підійшовши до неї ближче. — Скажи ти знала Роксану раніше?

Елла зітхнула і подивилася на нього серйозно.

— Незрозуміла.

— Не грай зі мною в загадки, Елло, — перебив він. — Я бачив, як вона зцілилася. У неї є сила, ще й така ж як у мене. Мені цю силу дала ти. Звідки сила в Роксани?

Елла знову відвела погляд, але після короткої паузи сказала:

— Якщо у Роксани є сила, то вона могла отримати її від інших богів.

Нік розгублено подивився на неї.

— Інших богів? Що це означає?

— Є інші Боги. І вона могла отримати силу від них.

Нік нахмурився, намагаючись переварити її слова.

— Ти кажеш, що вона могла бути знайомою з іншими богами?

— Я не знаю, Ніку, — відповіла Елла, повернувшись до нього. — Все знає лише вона, але нічого нам не говорить.

Нік тихо відчинив двері кімнати. М'яке світло місяця проникало крізь вікно, освітлюючи затишну картину: Роксана спала на ліжку, притулившись до їхніх доньок. Мері обіймала свою маленьку сестру, а їхні кучері сплелися між собою, створюючи майже магічний образ.

Нік зупинився в дверях, боячись порушити цей тендітний момент. Його серце стислося від хвилі тепла, яке він давно не відчував. Тут були всі його дівчата. Тут був його світ.

Він тихо підійшов до ліжка, сів на його край і довго дивився на них. Його погляд зупинився на Роксані. Її обличчя було спокійним, а дихання рівним. У цей момент вона здавалася тією ж жінкою, яку він колись кохав більше за життя. Її руки обіймали їхніх дітей, як колись обіймали його.

— Як я сумував за цим, — прошепотів Нік, не очікуючи відповіді.

Він обережно ліг поруч, стараючись не розбудити нікого. Кеті уві сні посунулася ближче до нього, і він відчув, як маленька ручка його молодшої доньки торкнулася його руки.

Нік усміхнувся, відчуваючи тепло їхніх тіл поруч. Це було те відчуття спокою і любові, якого він прагнув весь цей час. Усі його дівчата були тут, і нічого іншого в цей момент не мало значення.

Він закрив очі, слухаючи їхнє рівне дихання, і вперше за довгий час заснув без тривоги чи болю. Уві сні його обійняло відчуття, що все ще може стати таким, як було раніше.

Темрява огортала Роксану, поки вона неслась по вузьким коридорам. Її босі ноги болісно відчували холод каменю під ними, а відлуння її кроків здавалося голосами, які шепотіли їй щось незрозуміле. Попереду був лише морок, позаду — чорна хвиля, яка невблаганно наздоганяла. Вона відчувала її енергію: чисте зло, холодне, бездушне, невблаганне.

Хвиля ставала дедалі ближчою. Її руки тягнулися до стін, шукаючи опори, але коридори здавалися нескінченними. Страх охопив її, серце билося так, ніби хотіло вирватися з грудей.

— Ні! — закричала Роксана, намагаючись втекти ще швидше.

Але хвиля наздогнала її. Її холод обпік шкіру, а світло зникло, залишивши тільки морок. Роксана впала на коліна, відчуваючи, як щось змінюється всередині неї. Її руки вже не належали їй, пальці стали гострими, як кігті, волосся вирвалося з обіймів коси, запалаючи темрявою. Вона стала вищою, її обличчя спотворилося, а очі запалали червоним.

— Це не я! Це не я! — кричала вона, намагаючись вирватися з полону чужої сутності.

І раптом усе зникло. Роксана прокинулася, вся мокра від поту, з криком на вустах:

— Ні! Це не я!

Нік підскочив, миттєво збуджений її криком. Він обійняв її за плечі, притискаючи до себе, намагаючись заспокоїти.

— Роксано, це тільки сон, чуєш? Це сон, — він говорив ніжно, але голос його тремтів від тривоги.

Вона судомно дихала, дивлячись перед собою з диким страхом в очах.

— Ні, Ніку... Це не просто сон... Це... це я... — її голос зірвався, і вона похитала головою. — Це не я, це не я...

Нік притиснув її голову до свого плеча, проводячи рукою по її волоссю.

— Послухай мене. Я тут. Я з тобою. Це не ти. Я знаю тебе.

Вона схлипнула, поступово розслабляючись у його обіймах. Її тривога повільно зменшувалась, але в глибині душі залишався страх.

— Розкажи мені, що ти бачила, — тихо попросив він, продовжуючи гладити її по спині.

Роксана мовчала, опустивши голову, але Нік відчув, як її тіло знову напружилося. Вона знала, що це було більше, ніж сон.