Розділ 15.

Роксана швидко зайшла до своєї кімнати і зачинила двері. Але не встигла вона відійти, як двері відчинилися, і в кімнату увійшов Нік.

— Що ти робиш? — роздратовано запитала вона, намагаючись уникнути його погляду.

— Ти поранена, — сказав він твердо, не звертаючи уваги на її тон. — Тобі потрібно обробити рану.

— Це дрібниця, — відповіла вона, намагаючись пройти повз нього.

Але Нік перехопив її за руку, обережно, щоб не завдати болю.

— Ти тікаєш, Роксано. Ти не дозволиш мені турбуватися про тебе?

— Я можу сама про себе подбати, — різко сказала вона, намагаючись вирвати руку.

— Зараз ні, — відповів Нік, не відпускаючи. Його голос був спокійним, але наполегливим. — Ти забула, ким ми були одне для одного?

Роксана на секунду завмерла, дивлячись на нього. У її очах було стільки болю, скільки він не бачив навіть у найважчі часи.

— Забула. — прошепотіла вона. 

Вона знову спробувала відступити, але він утримав її, цього разу ніжно, але міцно.

— Роксано, я не можу дивитися, як ти страждаєш і замикаєшся в собі. Я знаю, ти пам’ятаєш більше, ніж говориш. І я знаю, що щось з'їдає тебе зсередини.

Вона мовчала, але її погляд був наповнений боротьбою. Вона хотіла відштовхнути його, але водночас щось у ній зламалося.

Роксана відвела погляд, але він підняв її підборіддя, змусивши подивитися йому в очі. Між ними спалахнула напруга, і на мить час ніби зупинився.

— Ніку... — прошепотіла вона, але він не дав їй закінчити.

Нік більше не міг стримуватися. Він рішуче нахилився і торкнувся її губ своїми. Спочатку це був ніжний поцілунок, як дотик пір’їни, але за мить він став глибшим, пристрасним, таким, що змушував забути про все навколо.

Її перша реакція була опором, але вже за секунду вона піддалася цьому поцілунку, ніби всі бар'єри, які вона так ретельно зводила, почали руйнуватися. Вона запустила пальці в його волосся, притягуючи його ближче, ніби боялася, що це лише сон. Їхні серця билися в унісон, їхні тіла злилися в обіймах, і весь світ перестав існувати.

Для Ніка цей поцілунок був як повернення додому після довгих поневірянь. Він відчував її біль, страх, але також і ту глибоку любов, яку вона намагалася приховати.

Роксана ж відчула, як її стіни обвалюються. Її душа горіла, але це полум’я не було руйнівним. Це був вогонь, який давав надію.

Але так само раптово, як вона здалася, Роксана відштовхнула його й відступила.

— Що ти робиш? Це неправильно— сказала вона, важко дихаючи.

— Неправильно? — повторив він. — Неправильно хіба те, що ти бігаєш від мене, наче я чужий.

-Ти не розумієш. Я не можу....

— Тоді поясни мені, — наполягав Нік. — Дозволь мені допомогти.

Але Роксана мовчки відвернулася.

— Іди, Ніку. Це краще для нас обох.

Він залишився стояти, дивлячись на її спину. Він знав, що в її серці ще є місце для нього, але щось сильніше за їхню любов тримало її на відстані.

Нік стояв за Роксаною, його руки ніжно обіймали її, ніби боялися, що вона зникне. Він нахилився ближче, його голос був тихим, але проникливим:

— Я скучив за тобою, Роксано. Кожного дня, кожної ночі. Ти була моїм світлом, і тепер, коли ти поруч, я більше не можу втрачати тебе.

Роксана стояла мовчки, її погляд був спрямований у далечінь. Здавалося, вона боролася з власними почуттями.

— Нік, іди, — нарешті вимовила вона. Її голос був холодним, але в ньому все ж чутно легку тривогу.

— Ні, — твердо відповів він, не послаблюючи обіймів. — Я залишуся. Ти можеш відштовхнути мене, кричати, але я все одно залишуся поруч. Я бачу, що тобі боляче, і я хочу знати, що відбувається.

Роксана глибоко вдихнула, але не відповіла. Її мовчання було важчим за будь-які слова.

— Я пам'ятаю, як ми сміялися, як ти завжди торкалася мого обличчя перед сном. Я пам'ятаю, як ти дивилася на мене так, ніби я був єдиним у світі. Що сталося, Роксано? Що сталося з тією любов'ю? — його голос зривався від емоцій.

Вона різко відштовхнула його від себе. Її очі були повні люті й болю.

— Досить, Ніку! Не торкайся мене!

Нік відступив на крок, дивлячись на неї з подивом і сумом. Його погляд раптом зупинився на її зап'ясті. Там, де раніше була кров, тепер не залишилося й сліду.

— Роксана... — його голос був тихий, він взяв її руку. — Як це можливо? Ти була ранена секунду тому.

Вона опустила руку й відвела погляд, не відповідаючи.

— Ти маєш силу зцілення? — сказав Нік, його голос став серйознішим.

Роксана повернулася до нього, її очі були холодними й порожніми.

— Нік, перестань шукати відповіді. Ти не захочеш знати, — сказала вона, після чого повернулася спиною й вийшла з кімнати, залишивши його стояти в здивуванні та розгубленості.