Розділ 13.

Ранок був прохолодним, і слабке сонце пробивалося крізь хмари, освітлюючи табір. Нік сидів на лаві на площі, спершись ліктями на коліна. Його погляд був прикований до вікна Роксани. Він майже не помічав того, що відбувалося навколо. У його очах було більше питань, ніж спокою.

До нього підійшла Ірем. Вона несла чашку теплого чаю, яку поставила біля нього, а потім сама сіла поруч.

— Ти знову тут, — сказала вона м’яко, обіймаючи себе руками, щоб зігрітися.

Нік не відвів погляду від вікна.

— Вона поводиться так, ніби я чужий для неї, — промовив він тихо. Його голос був сповнений болю. — Я бачу її, бачу, як вона сміється з дітьми, але вона не зі мною.

Ірем уважно подивилася на Ніка. Її очі були сповнені турботи.

— Вона пройшла через щось жахливе, Ніку. Ми навіть не знаємо, що з нею сталося за ці два місяці. Але ти повинен розуміти: те, що вона повернулася, уже велике диво.

Нік нарешті відвів погляд від вікна й подивився на Ірем.

— Але вона більше не та. Вона уникає мене. Ти бачила, як вона дивилася на мене за вечерею? Ніби я просто один із багатьох тут.

Ірем стиснула його плече.

— Я її мати, і я теж це бачу. Але, Ніку, це не означає, що вона назавжди втратила себе. Можливо, їй потрібен час.

— Час? — Нік похитав головою. — Я відчуваю, що з кожним днем ми стаємо все більш чужими одне одному. Вона навіть не носить обручку.

Ірем здивовано підняла брови.

— Що?

— Її немає. Вона ніколи не знімала її раніше, навіть коли ми сварилися, навіть коли я був нестерпним.

Ірем задумливо зітхнула.

— Можливо, це її спосіб захиститися. Або нагадування... про щось.

Нік гірко усміхнувся.

— Або вона більше не хоче мати зі мною нічого спільного.

Ірем похитала головою.

— Не говори так. Я знаю, що вона тебе любить. Просто, може, вона зараз не пам’ятає, як це робити.

Нік повернув погляд до вікна.

— Я зроблю все, щоб вона згадала. Все, що знадобиться.

Ірем стиснула його руку.

— І ти маєш на це право, Ніку. Але будь готовий, що цей шлях буде нелегким.

Нік лише кивнув, відчуваючи важкість цих слів. Він знав, що боротьба за Роксану лише починається.

Роксана стояла перед дзеркалом у своїй кімнаті, затягуючи вузол на тонкій мотузці, на якій тепер висіла обручка. Вона торкнулася її пальцями, вдихнула глибоко й сховала під одяг. Відображення в дзеркалі показувало стомлену, але незламну жінку.

Двері скрипнули, і до кімнати зайшла Елла. Висока, з її вогняним волоссям, вона випромінювала рішучість і силу. Її погляд ковзнув по кімнаті, зупинившись на Роксані.

— Можна поговорити? — запитала вона, хоча це звучало більше як твердження, ніж як питання.

Роксана злегка кивнула, не обертаючись до Елли.

— Що тебе привело? — холодно промовила вона.

Елла перетнула кімнату, ставши ближче до Роксани. Її очі ніби палали.

— Ти знаєш, що Девід мертвий, правда? — почала вона без прелюдій.

Роксана повільно повернулася, подивившись на Еллу з неймовірним спокоєм.

— Знаю. У таборі всі тільки про це й говорять.

— І ти зовсім не засмучена цим, — помітила Елла, схрещуючи руки на грудях.

Роксана стиснула губи, а потім відповіла:

— Люди вмирають. Ми живемо в світі, де це неминуче.

Елла зробила крок уперед, її голос став гострим:

— Це не просто смерть, Роксано. Його вбили.

— І? — відповіла Роксана майже байдужим тоном.

Елла зупинилася, оцінюючи реакцію.

— Ти була з ним тієї ночі. Тебе бачила Хейлі.

Роксана звела брови, нахиляючи голову.

— Ти мені щось хочеш сказати, Елло?

— Я хочу знати, що сталося. Ти була останньою, хто бачив Девіда живим.

Роксана подивилася на Еллу, її очі блищали холодним світлом.

— Думаєш, це я його вбила?

Елла не відповіла одразу, але її погляд сказав більше, ніж слова.

— Я просто хочу зрозуміти, що сталося. У таборі всі намагаються знайти винного, але відповіді немає. Ти не така, якою була раніше, Роксано. І всі це помічають.

Роксана зробила крок назад, її руки міцно стиснулися.

— У мене було достатньо випробувань, щоб змінитися. 

Елла, здавалося, вагалася, чи продовжувати, але все-таки промовила:

— Якщо ти щось знаєш, Роксано, ти повинна сказати. Девід цього не заслужив.

Роксана, не бажаючи більше говорити, повільно розвернулася до дверей, намагаючись піти з кімнати. Її серце билося швидше, і в голові крутилося безліч думок, але вона не могла дозволити собі більше розмовляти про Девіда чи те, що сталося тієї ночі.

Але Елла не відпустила. Вона різко підійшла до дверей, зупинивши Роксану.

— Ти не можеш просто втекти від мене, Роксано, — сказала Елла, її голос був спокійним, але в ньому звучала незаперечна рішучість. 
—Прошу тебе, що сталося?

Роксана застигла на місці. Її руки стислися в кулаки, і вона повільно повернулася, погляд її очей був холодний, але всередині щось почало горіти.

— Ти хочеш, щоб я відкрилося тобі, Елло? — відповіла вона, намагаючись утримати спокій. — Ти хочеш, щоб я сказала все, що зі мною сталося? Як я втратила все, що любила? Як мене зламали і залишили для того, щоб я продовжила цю безкінечну боротьбу?

Елла стояла, ніби гіпнотизована її словами, але Роксана відчула, як на її серці осідає тягар. Вона, здавалося, не могла більше тримати в собі цю біль.

— Я змінилася, бо я більше не та, ким була раніше, — сказала Роксана тихо, але з твердою рішучістю. — І я не можу просто повернутися до того, що було. Не можу…

Елла зробила крок до неї, її обличчя не мало виразу, але в очах читалося розуміння і тривога.

— Я знаю, що ти пережила багато, повір мені теж болить — сказала вона м'яко, — але не треба тримати все в собі. Ти не одна. Я тут. Ми всі разом. Я не покину тебе, навіть якщо ти будеш намагатися відштовхнути нас.

Роксана закрила очі, глибоко вдихнула і стискала руки. Їй було важко тримати емоції під контролем, але вона знала, що вона вже не може повернутися до того минулого, яке знову намагаються відтворити.

— Ти хочеш, щоб я повірила, що ми можемо повернути все назад? — її голос став ще тихішим, ледве чутним. — Але я вже втратила все, Елло. Я не знаю, чи зможу відновити хоча б частину себе.

Елла трохи мовчала, її погляд м'яко торкнувся Роксани.

— Ти не повинна робити це одна, — сказала вона, її слова стали більш ніж проханням, вони були обіцянкою. — Ми разом знайдемо спосіб відновити те, що було втрачене. Ти не повинна страждати від цього на самоті.

Роксана подивилася на Еллу, і в її погляді з'явилася невелика тріщина, як знак того, що вона чула її слова.

— Я не знаю, чи можу і головне чи хочу це зробити, Елло. Але… — Роксана тихо пройшла до дверей і, перш ніж вийти, додала: — Дякую, що ти є.