Розділ 10.

Ранкове сонце ще тільки почало підійматися, коли один із охоронців табору знайшов тіло Девіда біля вогнища. Його нерухоме тіло лежало так, ніби він просто заснув, але очі залишилися відкритими, застиглими в незрозумілому жаху.

Новина швидко поширилася табором. Люди зібралися біля місця трагедії, тихо шепочучи між собою. Кел, який прийшов оглянути тіло, був вкрай стривожений.

— Немає жодних слідів боротьби, — промовив він, уважно оглядаючи Девіда. — Ні ран, ні синців, навіть слідів отрути. Але його очі... Він ніби бачив щось таке, що зламало його зсередини.

Нік стояв поруч, стискаючи кулаки. Його обличчя було напружене, а в очах палахкотіла злість.

— Це не може бути просто випадковість, — сказав він. — Хтось чи щось пробралося через бар’єр.

— Бар’єр непроникний, — заперечила Елла, яка підійшла разом із Меріоном. — Жоден демон не зміг би пройти, інакше ми б уже це відчули.

— Тоді як це сталося? — запитав Дерек, який тримався осторонь, але уважно спостерігав за всім.

— Можливо, це була внутрішня загроза, — припустив Аарон, схрещуючи руки на грудях. — Ми не можемо виключати, що хтось із наших міг бути причетним.

Нік різко повернувся до нього.

— Ти хочеш сказати, що хтось із нас убив Девіда? Це нісенітниця.

— Я лише кажу, що ми маємо розглянути всі варіанти, — спокійно відповів Аарон.

— Можливо, це щось більше, ніж просто демон чи людина, — заговорила Лея, яка з’явилася поруч із Келом. — Деякі сили можуть залишатися невидимими навіть для нас.

Раптом Меріон підійшов ближче до тіла Девіда і нахилився, ніби щось помітив. Він закрив очі, торкнувся чола загиблого і, зосередившись, прошепотів:

— Я відчуваю слід. Темна енергія, але вона... чужа. Це не демонічна магія.

— Тоді чия? — запитала Елла, її голос був гострим, як лезо.

Меріон не відповів одразу, його обличчя потемнішало.

— Я не знаю, але ця енергія... вона була поруч із нами. Вона серед нас.

Після його слів настала важка тиша. Ніхто не знав, що це означає, але всі розуміли, що ситуація стає ще небезпечнішою.

Нік перевів погляд на Меріона.

— Що нам робити далі?

— Нам потрібно знайти джерело цієї сили, — відповів бог морів. — Якщо ми не дізнаємося, що це, ми всі будемо в небезпеці.

— І почнемо з бар’єра, — додала Елла. — Якщо хтось чи щось проникло всередину, ми маємо це знайти.

— Або когось, — тихо додав Аарон, кинувши погляд на присутніх.

Усі розійшлися з тривогою, і хоча кожен мав свої підозри, ніхто навіть не здогадувався, що справжня небезпека вже ходить серед них у людському обличчі.

Елла, Меріон і Аарон стояли біля бар’єра, який оточував табір. Меріон уважно вивчав магічне поле, торкаючись його долонею, тоді як Елла нахмурилася, оглядаючи місцевість. Аарон стояв трохи осторонь, пильно спостерігаючи за обома.

— Бар’єр ідеальний, — промовив Меріон після кількох хвилин мовчання. Його голос звучав спокійно, але в ньому відчувалася напруга. — Жодна зовнішня сила не могла проникнути.

— Це виключає демонів, — сказала Елла, схрещуючи руки. — Але тоді як? Девід не міг просто померти без причини.

— Щось проникло сюди, інакше бути не може, — Аарон говорив рішуче, але його голос був трохи приглушений, ніби він сам сумнівався у своїх словах.

Меріон підняв руку, ніби просив тиші, і закрив очі, зосереджуючись. Його пальці ковзнули по невидимій магічній поверхні бар’єра, і він прошепотів декілька стародавніх слів. Бар’єр почав світитися слабким блакитним світлом, але залишався цілісним і непроникним.

— Я казав, бар’єр цілий, — підтвердив Меріон, опустивши руку. — Ніхто і ніщо не проникло до табору ззовні.

— Тоді як Девід помер? — різко запитала Елла, її очі блищали від напруження. — Що це була за сила, яка вбила його, не залишивши слідів?

Аарон задумливо потер підборіддя, дивлячись на бар’єр.

— Якщо це не зовнішня сила, то... — він замовк, ніби не хотів озвучувати свою думку.

— То що? — нетерпляче перепитала Елла.

— То, можливо, це Ліліт, — сказав Аарон, дивлячись на них обох.

Елла застигла і поглянула на Меріона ніби запитуючи "що він говорить?", а Меріон перевів на нього погляд.

— Ліліт? — промовила богиня війни, її голос був майже шепотом.

— Ми знаємо, що вона найсильніша істота у всесвіті, — продовжив Аарон. — Якщо хтось міг вплинути на Девіда без проникнення до табору, то тільки вона. Її сила може бути настільки потужною, що навіть наш бар’єр безсилий.

Меріон похитав головою.

— Ліліт... — промовив він задумливо. — Її сила не має меж. Але якщо це справді вона, чому вона просто не знищила нас усіх?

— Можливо, вона ще не хоче, — припустив Аарон. — Можливо, вона випробовує нас або має інші плани.

Елла стиснула кулаки.

— Повертаємось до табору. Ми маємо попередити інших. І негайно вирішити, що робити далі.

Вони рушили назад до центру табору, розуміючи, що ворог, з яким вони мають зіткнутися, набагато сильніший і ближчий, ніж вони могли собі уявити.

Роксана сиділа на траві, загорнута в легкий плащ, і спостерігала, як її діти, Мері та Кеті, бігають, сміючись і намагаючись зловити одне одного. Їхні дзвінкі голоси були сповнені щирої радості, яка здавалася недоречною в похмурій атмосфері табору після того, що сталося.

Роксана злегка усміхалася, її обличчя було спокійним, майже безтурботним. Вона простягнула руку, щоб підняти з землі невеликий камінчик, і почала крутити його в пальцях, ніби це був найважливіший предмет у світі.

Раптом із-за рогу будівлі з’явилася Ірем. Її кроки були швидкими, а обличчя схвильованим. Вона майже бігла до Роксани, її руки тремтіли, а очі були наповнені страхом.

— Роксана, — різко промовила вона, зупинившись біля доньки.

Роксана підняла на неї спокійний погляд, ніби нічого особливого не сталося.

— Щось сталося, мамо? — запитала вона з такою ж байдужою інтонацією, як і зазвичай останніми днями.

Ірем нахилилася ближче, її голос став тихішим, але від цього не менш тривожним.

— Девід... його знайшли сьогодні вранці. Він... мертвий.

Роксана злегка нахилила голову, її погляд залишався незворушним.

— Мертвий? — повторила вона, ніби це слово мало зовсім інше значення для неї.

Ірем обхопила свої плечі руками, ніби їй було холодно.

— Так. Ніхто не знає, як це сталося. На тілі немає слідів, і бар’єр цілий. Але, Роксано, це неможливо і водночас... страшно.

Роксана опустила погляд на камінчик, який крутила в пальцях, і кинула його вбік.

— Це сумно, — сказала вона майже без емоцій. — Але життя продовжується.

Ірем здивовано витріщилася на доньку.

— Як ти можеш бути такою спокійною? Він був частиною нашої групи, він допомагав нам вижити!

Роксана піднялася на ноги і обтрусила руки від землі.

— Мамо, ти ж знаєш, що в цьому світі кожен день хтось помирає, — сказала вона рівним тоном. — Я втомилася хвилюватися за всіх і за все.

Ірем не знала, що відповісти. Її донька, яка раніше була чуйною та турботливою, тепер говорила так, ніби нічого в цьому світі більше її не цікавило.

Раптом Кеті підбігла до Роксани й схопила її за руку.

— Мамо, подивися, я знайшла красивий камінчик! — весело сказала вона, показуючи блискучий осколок.

Роксана усміхнулася дочці, але ця усмішка здавалася механічною.

— Він дуже гарний, Кеті, — сказала вона і пригладила волосся дівчинки.

Ірем стояла осторонь, спостерігаючи за цим. Її тривога тільки зростала. Щось було не так із Роксаною, і вона це відчувала всім серцем.