Розділ 9.

Вечір опустився на табір, і вогонь у центральному вогнищі м'яко освітлював навколишній простір. Нік і Девід сиділи поруч, кожен занурений у свої думки, але розмова про Роксану не давала спокою.

— Вона ніби стала іншою людиною, — задумливо промовив Нік, дивлячись у полум'я. — Її очі... вони дивляться крізь мене, як на чужого.

Девід кивнув, ковтаючи гарячий чай із металевої кружки.

— Може, це тимчасово, — сказав він, хоча сам не виглядав упевненим. — Ти знаєш, через що вона пройшла. Можливо, її пам’ять повернеться з часом.

Нік мовчав, стиснувши кулаки. Він намагався знайти слова, але біль у грудях не відпускав.

— Якщо це не так? — тихо запитав він, нахилившись уперед. — Якщо вона більше ніколи не повернеться до мене?

Девід поклав руку йому на плече.

— Ти маєш триматися. Для себе, для дівчаток. І, зрештою, для неї.

Раптом їхня розмова перервалася, коли до вогнища підійшла Хейлі. Її світле волосся сяяло у відблисках полум'я, а пронизливі блакитні очі спершу спинилися на Ніку. Вона посміхнулася, її постава була впевненою, майже граційною.

— Вечір добрий, хлопці, — сказала вона, зупинившись поруч.

Девід повернувся до неї з коротким кивком, а Нік одразу ж відвів погляд, напружуючи щелепу.

— Хейлі, — сухо промовив він.

— Ніку, як ти тримаєшся? — запитала вона, сідаючи поруч і явно ігноруючи Девіда.

— Як завжди, — коротко відповів Нік, не дивлячись на неї.

— Ти так багато пережив останнім часом, — сказала вона з ноткою співчуття, поклавши руку йому на плече. — Тобі не потрібно все носити в собі. Я тут, якщо тобі треба буде поговорити.

Нік напружився, його погляд різко перемістився на її руку, яку він негайно зняв із плеча.

— Дякую, Хейлі, але я впораюся, — сказав він тоном, що не залишав місця для обговорень.

Девід, помітивши напруження, швидко втрутився:

— Хейлі, як там місія, до речі? Ти ж допомагала Дереку зі збором інформації.

Вона відмахнулася, її увага все ще була прикута до Ніка.

— Це все дрібниці. У нас зараз є інше, важливіше питання, — сказала вона і знову подивилася на нього. — Ніку, ти маєш турбуватися не лише про інших, але й про себе.

— Я турбуюся про свою родину, — відрізав він, підводячись. — А тепер, якщо ви вибачите, мені треба йти.

Хейлі дивилася, як він іде, у її очах з’явилося щось схоже на роздратування, але вона швидко сховала це за посмішкою.

— Упертий, як завжди, — пробурмотіла вона, дивлячись на Девіда.

Девід тільки знизав плечима.

— Він має на це право. І не раджу тиснути на нього.

Хейлі хитнула головою, але в її погляді читалася рішучість.

— Я просто хочу допомогти, — відповіла вона, хоча в її голосі вчувався відтінок особистого інтересу.

Девід лише знову ковтнув чаю, нічого не відповідаючи. А Хейлі встала та пішла собі.

Девід сидів біля вогню, задумливо дивлячись на полум’я. Він помітив, як з темряви вийшла Роксана. Її постава була впевненою, але в очах плескалися тіні нерозуміння і тривоги. Вона сіла поруч із ним, кутаючись у теплу накидку.

—  Девіде, — тихо заговорила вона.

— Роксано, — здивовано відповів він, уважно дивлячись на неї. — Щось сталося?

Вона зітхнула і подивилася на вогонь.

— Нічого такого. Просто... не можу спати. Тут так багато всього, стільки незнайомих облич, стільки питань.

Девід кивнув, ніби підтверджуючи її слова.

— Я розумію. Тобі зараз непросто. Але всі ми раді, що ти повернулася. Особливо Нік.

Роксана помовчала, її пальці гралися краєм накидки.

— Нік... Він хороший чоловік? — несподівано запитала вона, не відводячи погляду від полум’я.

Девід здивувався, але швидко зібрався з думками.

— Він один із найкращих, кого я знаю. Мужній, чесний, відданий. Він пережив пекло, намагаючись знайти тебе.

— Можливо, я більше не та, за кого він бореться, — прошепотіла вона, нахилившись ближче до вогню.

Девід зітхнув, намагаючись підібрати правильні слова.

— Ти можеш так думати, але це не змінює того, що він бачить у тобі. І це важливо.

Вона мовчала, її обличчя застигло у виразі розгубленості.

Девід протягнув їй чашку чаю. Її пальці торкнулися його руки, і в ту ж мить він різко вдихнув, ніби повітря раптом стало отруйним.

Девід схопився за горло, намагаючись видихнути, але його дихання ставало важчим з кожною секундою. Його тіло почало тремтіти, а обличчя перекривилося від болю.

— Що... що це... — прохрипів він, падаючи на коліна.

Роксана дивилася на нього, її обличчя залишалося незворушним, майже порожнім, ніби те, що відбувалося перед нею, було лише тінню якогось далекого сну.

Девід намагався вхопитися за її руку, його очі благали про допомогу, але вона навіть не зрушила з місця. Його пальці повільно ковзнули вниз, і він упав на землю, бездиханний, у неприродній тиші.

Роксана мовчки взяла чашку, зробила ковток, насолоджуючись теплом напою, а потім підвелася. Вона поглянула на Девіда, що лежав без руху, але в її очах не було ні жалю, ні страху, ні навіть здивування.

Вона спокійно пішла в напрямку своєї кімнати, залишаючи за собою лише тінь.

Ніч була тиха, лише вітер прошепотів щось у темряві. І ніхто не бачив, як один із найкращих воїнів табору залишив цей світ — ні від меча, ні від магії, а від загадкової темної сили, яка тепер жила поруч із ними.