Розділ 3.

Нік стояв біля невеликого вікна своєї кімнати, дивлячись на нічне небо, затягнуте важкими хмарами. Його серце стискалося від думок про те, що він мав зробити. Залишити своїх дівчаток знову — це було найтяжчим випробуванням.

Позаду почулися тихі кроки. Він обернувся й побачив свою старшу доньку, Мері, яка стояла в дверях. Її біляве волосся спадало на плечі, а зелені очі, такі схожі на очі її матері, дивилися серйозно і трохи сумно.

— Тато, ти знову йдеш? — тихо запитала вона, підходячи ближче.

Нік сів на край ліжка і махнув їй рукою, запрошуючи сісти поруч.

— Так, доню, — відповів він, обіймаючи її. — Але цього разу це дуже важливо.

— Важливіше за нас? — Мері підняла на нього свої великі зелені очі, в яких світилася суміш дитячого розуміння і страху.

Нік затримав погляд на ній, шукаючи правильні слова.

— Ніщо не важливіше за вас із Кеті, — сказав він, гладячи її волосся. — Але те, що я маю зробити, допоможе нам усім. Допоможе зробити світ безпечним для вас.

У цей момент до кімнати увійшла Кеті, молодша донька, зі своїм улюбленим плюшевим ведмедиком у руках. Її русяве волосся було розкуйовджене, а карі очі блищали від сліз.

— Ти теж не спиш, малеча? — Нік простягнув руки до неї, і Кеті побігла до нього.

— Я не хочу, щоб ти йшов, тату, — пробурмотіла вона, обіймаючи його міцно. — Що, якщо ти не повернешся?

Нік відчув, як серце боляче стислося. Він підняв її на руки й посадив на коліна, тримаючи поруч із Мері.

— Я обіцяю вам, що повернуся, — сказав він, дивлячись обом дівчаткам у вічі. — Але я маю зробити це. Ви ж знаєте, що я завжди дотримуюся своїх обіцянок?

— Завжди, — погодилася Мері, хоч її голос звучав трохи невпевнено.

— Тоді повірте мені ще раз, — Нік поцілував Кеті в маківку і обійняв обох дівчаток. — Я роблю це заради вас. Заради вашого майбутнього.

— Ми будемо чекати тебе, — тихо сказала Мері, пригортаючись до його плеча.

— І берегти одна одну, — додав Нік, міцно обіймаючи їх.

Вони сиділи так ще декілька хвилин у тиші, ніби насолоджуючись моментом єднання. Нарешті Нік глибоко зітхнув і, не відпускаючи дівчаток, додав:

— І пам’ятайте, навіть якщо мене немає поруч, я завжди з вами. У ваших серцях. Ви моє світло в темряві, мої герої.

— А ти наш, тату, — тихо прошепотіла Кеті, обіймаючи його ще міцніше.

У Ніка виступила сльоза, яку він швидко витер, щоб дівчата її не побачили. Він знав, що ця місія могла стати його останньою, але у своєму серці пообіцяв: він зробить усе, щоб повернутися. Заради них.

Двері тихо рипнули, і в кімнату зайшла Ірем — висока, статна жінка з пронизливим поглядом і впевненими рухами. Її сиве волосся було зібране у вузол, а на обличчі застиг вираз стриманої турботи. Ірем, мати Роксани, (дружини Ніка) завжди мала в собі якусь невидиму силу, яка тримала родину разом навіть у найтемніші часи.

— Нік, — м'яко сказала вона, зупиняючись біля дверей. — Я знала, що знайду тебе тут.

Нік підвів голову, все ще тримаючи дівчаток у своїх обіймах.

— Ірем, — кивнув він, намагаючись не видати своїх тривог. — Ми просто розмовляємо.

— Я бачу, — відповіла вона, підходячи ближче. Її погляд ковзнув по обличчях Мері та Кеті, і її строгий вираз трохи пом’якшав.

— Бабусю, — тихо сказала Кеті, витираючи сльози і піднімаючи до неї погляд. — Тато йде.

— Я знаю, дівчинко, — відповіла Ірем, сідаючи поруч. Її рука лягла на плече Ніка, неначе намагаючись передати частину своєї сили. — Але ти знаєш, що твій батько робить це не просто так.

— Це щоб ми були в безпеці, — додала Мері, хоч її голос звучав надломлено.

Ірем кивнула, усміхнувшись слабкою, але теплою усмішкою.

— Саме так, моя розумна дівчинко. Ваш батько — найсильніша людина, яку я знаю. І він завжди повертається. Правда ж, Ніку?

Нік зустрів її погляд і коротко кивнув.

— Правда.

Ірем перевела погляд на дівчаток:

— А тепер слухайте мене, любі. Поки тато буде відсутній, ви обіцяєте мені слухатися і допомагати одна одній. Ви ж знаєте, що найважливіше для нього — це знати, що ви в безпеці й щасливі.

— Обіцяємо, бабусю, — тихо сказала Кеті, все ще тримаючись за Ніка.

Мері кивнула, хоча її погляд залишався серйозним.

Ірем підвелася, злегка потягнувши Ніка за плече, щоб він встав разом із нею.

— А тепер дай їм трохи поспати, — сказала вона. Її голос був твердим, але сповненим співчуття. — Вони потребують відпочинку так само, як і ти.

Нік обережно піднявся, поправив ковдру на дівчатках і поцілував кожну в лоб.

— Люблю вас, — тихо сказав він, стоячи в дверях.

— Ми теж тебе любимо, тату, — прошепотіла Кеті, згорнувшись у клубочок поруч із сестрою.

Ірем зачинила двері за ними і, повернувшись до Ніка, тихо промовила:

— Ти сильний, Ніку. Але пам’ятай, навіть найсильнішим потрібна підтримка.

Нік коротко кивнув, не знаходячи слів. У її очах він побачив ту саму впевненість, яка колись була в Роксані. Це надихало і нагадувало йому, заради кого він продовжує боротися.

Світанок був холодним і непривітним. Туман стелився по землі, як примара, приховуючи обриси табору. Сонце, немов соромлячись, ледь пробивалося крізь важкі хмари. Нік стояв біля входу до головної зали, вдивляючись у далечінь. За спиною чулося завантаження спорядження та метушня.

— Готовий? — Девід зупинився поруч із ним, тримаючи меч, що виблискував навіть у тьмяному ранковому світлі.

— Як ніколи, — коротко відповів Нік, не відводячи погляду від горизонту.

До них підійшла Елла. Її руде волосся, зібране в косу, спадало на спину, а карі очі випромінювали непохитну рішучість. За нею слідував Меріон, статний і спокійний, як завжди.

— Ми вирушаємо через п’ять хвилин, — промовила Елла, зустрівши погляд Ніка. —Я можу перенести нас ближче до фортеці за допомогою своєї сили, але йти всеодно доведеться ще добу. Весь цей час потрібно бути обережними. Демони можуть напасти будь-де.

— А бар’єр із ртуті? — запитав Девід, перекидаючи свій меч через плече.

Раптом до них підійшов  середнього зросту чоловік із каштановим волоссям і темно-сірими очима, тримаючи в руках дивний пристрій, що світився блакитним сяйвом. Його одяг був засмальцьованим, але очі випромінювали інтелект і хитрість.

— Схоже, я вчасно, — сказав він, обводячи поглядом загін.

— Аарон, ми тебе зачекалися— сказав Меріон, повертаючись до групи. 

Аарон покрутив пристрій у руках.

— Цей маленький друг блокує ртутну магію на певний час. Недовго, але достатньо, щоб проникнути через бар’єр.

— Ти впевнений, що це спрацює? — підозріло запитав Нік, продовжуючи дивитися на нього.

— Це вже не перший раз, коли я використовую його, — запевнив Аарон. — Але попереджаю, як тільки ми опинимося всередині, бар’єр знову закриється. Вийти назад буде складно.

— Ми не плануємо виходити, поки не знайдемо ключ, — твердо сказала Елла.

— Добре, — зітхнув Аарон. — Тоді вперед.

У цей момент із тіні з’явилася ще одна фігура. Це була висока жінка з чорним кучерявим волоссям і сірими очима. Вона тримала у руках лук із сяючими стрілами.

— Ну то, що я не спізнилась — сказала жінка. Її голос був глибоким і спокійним.

—Ні, Лея, ти як раз вчасно. Ти впевнена, що знаєш шлях? — запитала Елла.

— Як свої п’ять пальців, — відповіла Лея, спокійно розглядаючи карту. — Але є один нюанс. Д'явол виставив нових охоронців біля входу. Це тварі, яких я ще не бачила.

— Нових? — нахмурився Меріон.

— Вони швидкі, небезпечні і, здається, не реагують на звичайну магію, — пояснила Лея.

— У нас є Нік, — сказала Елла, кидаючи погляд на чоловіка. — Його здібності витримати більше, ніж у будь-кого.

— І я підлаштую свої пристрої для їхньої нейтралізації, — додав Аарон.

Нік подивився на всіх:

— Добре. У нас немає вибору. 
Нік кивнув, вдивляючись у кам’яний амулет, який висів на шиї Меріона

— Час вирушати, сказав Меріон. Та хтось положив руку йому на плече, він обернувся і побачив перед собою чоловіка. Статного, не дуже високого, з темним волоссям.
- Хотіли відправитись без мене,-сказав він ніби з докором.

-Брате, Нік підійшов до нього і обняв наче не бачив століття. - Коли ти повернувся, я думав ти ще на завданні?

- Я тільки но прийшов.
-Тобі варто відпочити,- сказала Елла
- Ні, я не хочу відпочивати, я з вами,- нітрохи не вагаючись сказав Дерек.