Розділ 29.

Вечір повільно опускався на табір.За вікном уже сутеніло. Останні промені сонця пробивалися крізь фіранки, фарбуючи кімнату в теплі золотаві кольори.
Але в дитячій кімнаті про сон ніхто навіть не думав.
— І тоді дракон сказав...
Нік зробив загадкову паузу.
Кеті й Мері одразу піднялися на ліктях.
— Що сказав? — нетерпляче запитала Мері.
— Що він дуже втомився рятувати принцес і хоче відкрити пекарню.
Кеті голосно розсміялася.
— Дракони не відкривають пекарні!
— Цей відкрив.
— І що було далі?
— Він почав продавати булочки.
— Нудна казка, — заявила Мері.
— А мені подобається, — заперечила Кеті.
— Бо ти любиш булочки.
— А ти ніби ні!
Нік схопився за голову.
— Я здаюся.
Дівчатка засміялися.
Минуло вже більше години відтоді, як він намагався їх укласти.
Безрезультатно.
Кожна казка породжувала ще три нові прохання.
— Ще одну!
— Ні, — одразу сказав Нік.
- Останню...
— Ти це говорила п'ять казок тому.-відмахнувся Нік
Кеті обійняла його за шию.
— Будь ласка.
— Ні.
— Будь ласка.
— Ні.
— Будь ласка.
— Я переможений.
Мері радісно підняла руки.
— Ура!
Саме в цей момент двері тихо відчинилися.
У кімнату зайшла Роксана.
Обидві дівчинки миттєво підскочили на ліжку.
— Мамо!
— Мама прийшла!
За секунду вони вже летіли через усю кімнату.
Роксана ледве встигла присісти, коли дві маленькі блискавки врізалися в неї з обіймами.
Вона тихо засміялася.
— Обережно.
— Ти де була?
— Ми тебе шукали!
— А тато розповідає дивні казки!
— Вони не дивні, — обурився Нік.
— Дуже дивні.
— Особливо про дракона-пекаря.
Роксана не стримала усмішки.
На мить усі тривоги відступили.
Вона міцно обійняла доньок.
Відчула їхнє тепло.
Їхній сміх.
Їхню безтурботність.
І серце боляче стиснулося.
Бо вона знала те, чого вони не знали.
Знала, що зовсім скоро все може змінитися.
— Ти не уявляєш, — пожалівся Нік, дивлячись на неї, — я вже годину намагаюся їх укласти.
— Брешеш, — сказала Кеті.
— Півтори години, — виправила Мері.
— Бачиш? Вони навіть рахують.
Роксана тихо розсміялася.
Нік завмер.
На мить.
Лише на секунду.
Але цього вистачило.
Він надто добре її знав.
Знав кожну усмішку.
Кожен погляд.
Кожну інтонацію.
І зараз щось було не так.
Її усмішка була справжньою.
Але очі...
Очі залишалися сумними.
Наче вона постійно про щось думала.
Про щось важке.
Про щось, чим не хотіла ділитися.
— Ну все, — сказала Роксана. — Спати.
— Не хочемо.
— Хочете.
— Не хочемо.
— Хочете.
— Не хочемо.
— Тоді я розповім казку.
Дівчатка миттєво замовкли.
— Добре, хочемо спати.
Нік розсміявся.
— Бачиш? А мене вони зовсім не бояться.
— Бо ти занадто добрий.
— Це образа.
Кеті вже вмостилася під ковдрою.
Мері теж.
Але за хвилину вони обидві почали тягнути батьків до себе.
— Лягайте з нами.
— Так.
— Тільки трішки.
Нік і Роксана переглянулися.
— Трішки, — сказав Нік.
— Трішки, — погодилася Роксана.
За кілька хвилин усі четверо лежали на великому ліжку.
Кеті прилаштувалася біля Ніка.
Мері міцно обійняла Роксану.
Нік обійняв доньку однією рукою.
Іншу поклав поруч із Роксаною.
З боку це виглядало як звичайний вечір звичайної родини.
Саме тому в грудях Роксани знову защеміло.
Вона дивилася на дітей.
На Ніка.
І думала про те, що дізналася сьогодні.
Щоб перемогти Морвейна, їм доведеться віддати не лише сили.
Їм доведеться використати те саме почуття, через яке вона колись передала Ніку безсмертя.
Любов.
Найсильнішу магію з усіх існуючих.
— Мамо...
Голос Мері став сонним.
— Так?
— Люблю тебе.
Очі Роксани на мить заплющилися.
— І я тебе люблю.
— І тебе, тату.
— І я тебе, малявко.
Кеті вже майже спала.
У кімнаті стало тихо.
Дихання дітей поступово вирівнялося.
Вони заснули.
Нік ще кілька хвилин лежав мовчки.
Потім повернув голову до Роксани.
Вона дивилася в стелю.
Занадто задумливо.
Занадто далеко.
— Щось сталося?
Роксана здригнулася.
— Ні.
Нік примружився.
— Рокс.
— Все добре.
— Брешеш.
Вона нарешті подивилася на нього.

— Чому одразу брешу?
— Бо я тебе знаю.
Його голос став тихішим.
Щоб не розбудити дітей.
— З тобою щось не так від самого ранку.
Роксана мовчала.
— Це через план?
Вона не відповіла.
— Через Морвейна?
Знову тиша.
І цього разу Ніку цього вистачило.
В грудях неприємно ворухнулося знайоме відчуття.
Настороженість.
Підозра.
Тривога.
Він уже бачив це раніше.
Багато разів.
Саме так усе починалося.
Роксана щось дізнавалася.
Щось приховувала.
А потім намагалася самостійно вирішити проблему.
— Знову секрети?
Тихо запитав він.
Роксана відвела погляд.
І це була найгірша відповідь з усіх можливих.
Нік повільно видихнув.

Кімната для нарад була наповнена напруженою тишею.
За великим дерев'яним столом зібралися всі.
За вікнами вже починало сутеніти. Сонце повільно ховалося за лісом, фарбуючи небо в помаранчеві та червоні кольори.
Здавалося, що навіть природа затамувала подих.
Усі чекали.
І всі дивилися на Роксану.
Саме вона порушила мовчанку.
— Я знаю, як передати сили Морвейну.
Миттєво всі пожвавилися.
Нік випростався на стільці.
— Знаєш?
Роксана кивнула.
— Так.
Арон навіть подався вперед.
— Ти впевнена?
— Абсолютно.
Меріон полегшено видихнув.
— Тоді розкажи.
Роксана завмерла лише на мить.
Усього на секунду.
Але цього вистачило, щоб Нік це помітив.
— Рокс.
Вона перевела погляд на нього.
— Що саме потрібно зробити?
Його голос був спокійним.
Занадто спокійним.
Бо він уже підозрював, що йому знову щось недоговорюють.
Роксана змусила себе усміхнутися.
— Довірся мені.
Нік насупився.
— Це не відповідь.
— Це єдина відповідь, яку ти зараз отримаєш.
— Роксана.
— Ніку.
Вони кілька секунд мовчки дивилися одне на одного.
Елла закотила очі.
— О ні.
— Що? — запитала Лея.
— Вони зараз почнуть.
— Ми не почнемо, — одночасно сказали Нік і Роксана.
Дерек тихо засміявся.
Але Нік не відводив погляду від Роксани.
Він бачив.
Щось вона приховувала.
Знову.
І це його дратувало.
Дуже.
— Якщо ми збираємося ризикувати всім, я маю право знати всі деталі.
Роксана відчула, як серце стискається.
Саме цього вона і боялася.
Як пояснити йому?
Як сказати, що для передачі сили їм доведеться використати те, що пов'язує їх сильніше за будь-яку магію?
І найголовніше...
Як сказати, що вона досі не знає, якою буде ціна?
Що якщо після ритуалу вони просто забудуть одне одного?
Що якщо почуття, які стали джерелом передачі сили, зникнуть назавжди?
Ні.
Не зараз.
Тому лише повторила:
— Довірся мені.
Нік важко видихнув.
Йому це зовсім не подобалося.
Але сперечатися далі не став.
Поки що.
Арон піднявся з-за столу.
— Якщо спосіб є, тоді немає сенсу чекати.
Усі погляди повернулися до нього.
— Морвейн уже знає про наші плани.
— Чим довше ми зволікаємо, тим більше шансів, що щось піде не так.
Меріон кивнув.
— Я згоден.
— Ми повинні діяти сьогодні.
Дерек стиснув кулак.
— Нарешті.
Лея нервово ковтнула.
Елла мовчки подивилася на Роксану.
Ніхто не виглядав спокійним.
Але всі розуміли.
Це кінець.
Останній етап.
Або вони переможуть Морвейна.
Або програють усе.
— Тоді вирішено, — сказав Арон.
— Ритуал відбудеться сьогодні вночі.
Нік перевів погляд на Роксану.
Вона сиділа зовсім поруч.
Така близька.
І водночас зараз здавалася страшенно далекою.
Наче частина її вже була десь в іншому місці.
А Роксана мовчала.
Зовні вона виглядала спокійною.
Навіть упевненою.
Але всередині все стискалося від жаху.
Вона не боялася Морвейна.
Не боялася втратити сили Ліліт.
Не боялася болю.
Навіть смерті вона боялася менше.
Був лише один страх.
Один-єдиний.
Вона непомітно подивилася на Ніка.
На людину, заради якої колись віддала безсмертя.
І серце боляче защеміло.
"А що, якщо після сьогоднішньої ночі я прокинуся... і не згадаю тебе?"
Від цієї думки їй захотілося втекти.