Розділ 28.

Роксана стояла під великим старим дубом на краю табору.
Його могутні гілки розкидалися високо над головою, відкидаючи на землю мереживо тіней. Легкий вітер шелестів листям, а десь неподалік співали птахи.
Світ навколо здавався таким спокійним.
Наче не існувало Морвейна.
Наче не було демонів.
Наче ніхто не стояв на межі чергової війни.
Але в голові Роксани панував справжній хаос.
Вона дивилася кудись удалину, навіть не помічаючи краєвидів перед собою.
Усе, що сказали Меріон та Арон, знову і знову прокручувалося в її думках.
Віддати сили.
Позбутися Ліліт.
Позбутися темряви.
Стати вільною.
Вона мала б радіти.
Мала б відчувати надію.
Та замість цього відчувала лише розгубленість.
За спиною почувся знайомий голос.
— Ми так і знали, що знайдемо тебе тут.
Роксана навіть не обернулася.
Поруч з'явилися Елла та Ада.
Елла першою сіла на траву біля дерева.
Ада сперлася плечем об стовбур поруч із сестрою.
Кілька секунд вони просто мовчали.
Не змушували її говорити.
Не ставили запитань.
Просто були поруч.
Іноді цього було достатньо.
— Все добре, — тихо сказала Елла.
Роксана гірко посміхнулася.
— Думаєш?
— Так, — відповіла Ада.
Роксана нарешті перевела на неї погляд.
— Все це скоро закінчиться.
У голосі Ади звучала незвична м'якість.
— Морвейн помре.
— Демони зникнуть.
— Ми перестанемо щодня думати про те, хто з нас може не дожити до завтра.
Елла кивнула.
— Вперше за багато років у нас є шанс на нормальне життя.
— У всіх нас.
Роксана опустила очі.
— Нормальне життя...
Ці слова звучали майже дивно.
Вона вже й не пам'ятала, що це таке.
Елла усміхнулася.
— Уяви собі.
— Без демонів.
— Без проклять.
— Без щотижневих спроб когось урятувати від чергового апокаліпсису.
— Звучить нудно, — пробурмотіла Роксана.
Елла пирхнула.
— Зате безпечніше.
Ада сіла поруч.
— А ще ти нарешті позбудешся Ліліт.
Посмішка зникла.
Роксана мовчала.
— Хіба ти цього не хочеш? — запитала Елла.
І вона справді задумалася.
Хотіла.
Дуже хотіла.
Вона пам'ятала той короткий період.
Коли Ліліт зникла.
Коли всередині було тихо.
Не було голосу, що постійно шепотів у темряві.
Не було злості, яка з'являлася нізвідки.
Не було відчуття, ніби щодня ведеш війну сама з собою.
Вперше за багато років вона почувалася звичайною.
Спокійною.
Вільною.
Так, вона тоді страшенно переживала за Ніка.
Боялася втратити його.
Боялася, що він не переживе те, що з ним сталося.
Але навіть цей страх не міг зрівнятися з тим спокоєм, який вона відчувала всередині.
Наче хтось нарешті змусив замовкнути нескінченний шум у її голові.
— Я пам'ятаю, як це було, — тихо сказала вона.
Елла й Ада уважно подивилися на неї.
— Коли Ліліт зникла.
Роксана опустила погляд на свої долоні.
— Усередині було так тихо.
Її голос став майже пошепки.
— Я навіть не усвідомлювала, наскільки втомилася від постійної боротьби.
В очах Ади з'явився сум.
— Тоді це хороший знак.
— Так.
Роксана кивнула.
Але в її голосі не було впевненості.
— Тільки є одна проблема.
— Яка? — запитала Елла.
Роксана довго мовчала.
Потім подивилася на своїх сестер.
— Я досі не розумію, як тоді це сталося.
— Що саме?
— Безсмертя.
Ада нахмурилася.
— Коли ти віддала його Ніку?
— Так.
Роксана подивилася кудись у далечінь.
— Я пам'ятаю лише, що він помирав. Пам'ятаю свій страх. Пам'ятаю, що була готова зробити будь-що, аби він жив.
Вона похитала головою.
— Але я не пам'ятаю самого моменту.
— Не пам'ятаю закляття.
— Не пам'ятаю ритуалу.
— Не пам'ятаю, як взагалі змогла передати йому безсмертя.
Елла і Ада переглянулися.
— Може, це сталося інстинктивно? — припустила Елла.
— Можливо.
Роксана насупилася.
— Але як?
Вона стиснула кулаки.
— Якщо я не знаю, як зробила це тоді, то звідки мені знати, як зробити це зараз?
Вітер знову пройшовся між гілками дуба.
Листя тихо зашелестіло над їхніми головами.
І раптом Роксана завмерла.
У її пам'яті промайнув уривок.
Лише на мить.
Відчуття.

Не слова.
Не закляття.
Лише відчуття.
Відчай.
Страх.
Любов.
Настільки сильна, що вона була готова віддати все.
Абсолютно все.
Роксана різко підняла голову.
Серце почало битися швидше.
— А якщо...
— Що? — одразу запитала Ада.
Роксана повільно похитала головою.
— Нічого.
Але тепер у її думках з'явилася нова підозра.
Можливо, тоді вона передала безсмертя Ніку не через магію.
А через щось значно сильніше.
Через почуття, які не підкорялися жодним законам цього світу.

Кімната для нарад майже спорожніла.
Після ранкової розмови більшість розійшлися по табору, намагаючись осмислити почуте. Лише кілька порожніх стільців залишилися стояти навколо великого дерев'яного столу.
Нік сидів на одному з них.
Перед ним лежала стара карта, але він навіть не дивився на неї.
Його погляд був спрямований у вікно.
На сонячне небо.
На дерева, які мирно хиталися від вітру.
Дивно.
Світ виглядав таким спокійним саме тоді, коли вони стояли найближче до вирішальної битви.
Нік провів рукою по волоссю і важко видихнув.
Вперше за багато років він не знав, що відчувати.
Останнім часом він так затято боровся за силу.
А тепер...
Тепер він добровільно збирався віддати її.
Двері тихо скрипнули.
Нік навіть не озирнувся.
Він і так знав, хто прийшов.
— Все добре?
Дерек зайшов до кімнати і сів навпроти нього.
Нік гірко усміхнувся.
— Не знаю.
Дерек мовчав.
Чекав.
— Знаєш, що найдивніше?
Нік сперся ліктями на стіл.
— Я боровся, щоб стати найсильнішим.
Його голос був тихим.
— А тепер готовий добровільно віддати всі свої сили.
Він коротко засміявся.
Але в тому сміху не було радості.
— Дивна іронія.
Дерек кілька секунд дивився на нього.
Потім ледь усміхнувся.
— А мені здається, це прекрасно.
Нік здивовано підняв брову.
— Прекрасно?
— Так.
Дерек відкинувся на спинку стільця.
— Ти дивишся на це так, ніби щось втрачаєш.
— А хіба ні?
— Ні.
Нік скептично фиркнув.
Дерек продовжив:
— Коли ми знищимо Морвейна, разом із ним зникнуть мільйони демонів.
— Тисячі чудовиськ.
— Усі ті створіння, які існують лише завдяки чорній магії.
Його голос ставав усе впевненішим.
— Вперше за стільки часу люди перестануть боятися ночі.
— Діти перестануть бачити, як демони спалюють їхні домівки.
— Міста більше не житимуть за мурами.
— Ми нарешті переможемо зло.
Нік слухав мовчки.
— І знаєш що?
Дерек посміхнувся.
— Нам більше не доведеться весь час когось рятувати.
— Не доведеться воювати.
— Не доведеться чекати наступного монстра, який вирішить захопити світ.
Він похитав головою.
— Ми просто будемо жити.
Нік усміхнувся.
Цього разу щиро.
— Коли ти встиг стати таким оптимістом?
— Десь між тим коли мене хотів знищити ти, в потім твоя дружина.
Нік тихо розсміявся.
Дерек теж.
На кілька секунд напруга зникла.
Але коли сміх стих, Дерек помітив, що щось не змінилося.
Очі Ніка.
Тривога все ще була там.
Захована глибоко всередині.
— Це не через сили, так?
Нік відразу перестав усміхатися.
Його погляд знову повернувся до вікна.
— Ні.
Дерек зрозумів усе без пояснень.
— Роксана.
Нік мовчки кивнув.
— Ти боїшся за неї.
— Так.
Відповідь прозвучала миттєво.
Без вагань.
Без потреби щось приховувати.
— Якщо щось піде не так...
Він не закінчив фразу.
Не зміг.
Дерек дивився на брата кілька секунд.
Потім підвівся зі стільця.
— Послухай мене.
Нік підняв очі.
— За весь час, що я знаю вас двох, ви пережили таке, від чого будь-хто інший давно б зламався.
— Ви помирали.
— Поверталися.
— Втрачали сили.
— Втрачали одне одного.
— Сварилися так, що весь табір чув.
На обличчі Ніка знову з'явилася усмішка.
— Це правда.
— І все одно щоразу знаходили шлях назад.
Дерек поклав руку йому на плече.
— Тому якщо хтось і може пережити це божевілля, то це ви.
Нік нічого не відповів.
Дерек рушив до дверей.
Та вже на порозі обернувся.
— І ще дещо.
— Що?
— Якщо після всього цього ви з Роксаною нарешті будете жити спокійно...
Він хитро посміхнувся.
— То придумайте собі якесь нормальне хобі.
Нік пирхнув.
— Наприклад?
— Будь-що.
Тільки не знищення чи порятунок світу.
Двері зачинилися.
А Нік залишився сидіти біля вікна.
На його губах усе ще була усмішка.
Але десь глибоко всередині тривога залишалася.