Розділ 27.

Нік стояв так близько, що Роксана відчувала його подих на своїй шкірі. Його рука все ще лежала на її щоці. Тепла. Впевнена. Наче він уже зробив вибір за них обох.
— Я хочу тебе, — тихо сказав він.
На мить світ навколо ніби завмер.
У його погляді не було звичної насмішки. Не було злості чи бажання вколоти її черговим болючим словом. Лише щось небезпечне. Щось настільки щире, що від цього ставало страшно.
Нік нахилився вперед.
Його губи торкнулися її губ.
Усе сталося так швидко, що Роксана навіть не встигла усвідомити момент. Серце пропустило удар.
А потім її рука різко злетіла вгору.
Вона відбила його долоню зі свого обличчя і відштовхнулася назад.
Поцілунок обірвався.
Нік застиг.
Роксана відступила ще на крок.
Її груди важко здіймалися від гніву.
— Як тобі треба, то я повинна бути поруч. Так?
Її голос тремтів.
— А коли щось не подобається, мене можна просто викинути. Прогнати. Забути.
Нік мовчав.
— Як же в тебе все просто.
Вона гірко засміялася.
— Тільки от я не іграшка, Ніку.
Його щелепи напружилися.
Він глибоко вдихнув, намагаючись не зірватися.
— Справді?
Роксана стиснула кулаки.
— Так.
— Тоді нагадай мені, як часто я проганяв тебе за весь час, що ми разом.
Вона відкрила рота, але він продовжив:
— Бо, якщо вже говорити чесно, це ти постійно женеш мене. Ховаєшся. Брешиш. Тікаєш.
— Не смій перекручувати!
— Я не перекручую.
— Ти прив'язав мене до себе!
Слова вирвалися з неї майже криком.
— Через це прокляте закляття я навіть не можу бути вільною!
Нік похитав головою.
— Як дивно.
Його голос став холоднішим.
— Морвейн використав на тобі те саме закляття.
Роксана завмерла.
— Але від тієї прив'язки ти позбулася дуже швидко.
Він зробив крок уперед.
— Чому ж?
Її очі спалахнули люттю.
— Бо він використав не кохання!
Слова прозвучали як удар.
Нік дивився їй просто в очі.
Без усмішки.
Без жодної емоції.
А потім тихо сказав:
— Ну то не кохай мене.
Роксана завмерла.
— Що?
— Не кохай мене. І закляття втратить силу. Все просто... Правда???
Його голос звучав моторошно спокійно.
— Якщо в цьому проблема, то просто перестань.
Усередині неї щось обірвалося.
Гнів вибухнув миттєво.
— Ти...
Вона різко рушила до нього.
— Ти... 
Її рука злетіла вгору.
Вона хотіла вдарити його.
Хотіла стерти з його обличчя цей холодний спокій.
Але Нік виявився швидшим.
Його пальці миттєво обхопили її зап'ястя.
Роксана  видихнула.
Одним рухом він смикнув її до себе.
Вона врізалася в його груди.
Настільки близько, що знову відчула його серцебиття.
Сильне.
Швидке.
Зовсім не таке спокійне, яким він намагався здаватися.
Нік не відпускав її руку.
Його очі потемніли.
— Б'єш мене тепер?
— Відпусти!
Вона смикнулася.
Марно.
— Відпусти мене, Ніку!
— Ні.
Його голос прозвучав низько і хрипко.
— Не цього разу.

Роксана різко смикнулася, намагаючись вирвати руку, але Нік тримав міцно.
Вони стояли так близько, що чули дихання одне одного.
— Відпусти мене! — прошипіла вона.
— Ні.
— Я серйозно, Ніку!
— А я ще серйозніше.
Золоті іскри пробігли по її долоні. Земля під ногами ледь здригнулася.
— Ти не маєш права так зі мною поводитися!
— А ти маєш право постійно тікати?
— Я не тікаю! Ти сам мене прогнав.
— Боже, кохана,- він повільно вдихнув,- ну пробач мене. Був злий. Розсердився. В голові була каша. Наговорив всякої фігні... Досить уже тобі.
Роксана стиснула зуби.
— Оооо,- протягла вона.- То ти злий був. Супер. Ти хоча б можеш мене прогнати і я піду. А я не можу від тебе нікуди втекти.
— А ти хочеш утекти?
- Так
— Навіщо?
— Бо я втомилася бути твоєю полонянкою і робити все що тобі захочеться.
Він засміявся. Нервово і гірко.
— Справді? А я втомився від того, що ти вирішуєш за нас обох.
Нік відпустив її руку, але не відступив.
— Я не вирішую за нас обох.
— Та невже?
— Так.
— Тоді хто приховує від мене все на світі. Ти постійно від мене щось приховуєш.
Роксана відвернулася до озера, схрестила руки перед собою і стояла дивлячись у воду. Нік зробив спокійний видих, потім підійшов до неї ззаду і обняв за талію. Його руки склалися в замок на її животі, гарячі, спокійні. Він поцілував її в скроню, потім положив голову на її плече.
— Бачиш? Ми з тобою наче дві дитини, які ніяк не можуть домовитися. Стільки всього сталося. Ми через скільки пройшли. У нас двоє діток. Ми з тобою найсильніші люди на планеті. Хоч ми й не люди.... А ще цей Морвейн, якого треба знищити. Кохана наше життя і так сповнене проблем, давай не додавати нових.
— Це ти винен. Якби не прогнав мене проблем не було б.
Нік ледь усміхнувся.
— Ну звичайно я. Хто ж ще.
— То винна я....
Роксана різко повертається до Ніка.Кілька секунд вони мовчали.Лише вітер колихав поверхню озера та волосся Роксани. Нік відчував її запах так близько.
— Я дуже злий, і ця злість нікуди не ділась, та нехай, — нарешті тихо сказав він.
Уся лють на обличчі Роксани на мить згасла.
— Ніку...
— Досить. Закрили цю тему. А щодо закляття. Яким ти мені постійно тикаєш.
Він подивився їй просто в очі.
— Ти звинувачуєш мене в тому, що я тебе прив'язав. Але я жодного разу не змушував тебе залишатися поруч.
— Змушував
— Ні.
— Змушував!
— Тоді чому ти зараз сперечаєшся зі мною? Чому кричиш? Чому можеш піднімати на мене руку?
Роксана розгубилася.
— Бо... 
— Якби це була справжня магічна клітка, ти б не могла.
Вона опустила очі.
— Ти не розумієш...
— Тоді допоможи мені зрозуміти.
Її голос став тихішим.
— Я просто... не хочу одного дня прокинутися й почути, що ти знову вирішив мене прогнати. Сьогодні коли ти сказав іди геть, я не хотіла йти. Але через закляття мусила.
Нік довго дивився на неї.
Потім зробив крок ближче.
Цього разу дуже обережно. Він притулився до її лоба своїм. І їх дихання змішалися.
— Ну пробач мені кохана. Пробач. Обіцяю більше не повториться. Пробач.
Роксана підняла на нього очі.Вона хотіла щось відповісти.Але не змогла. Вона притягла його ближче і поцілувала.