Розділ 26.

Площа була майже порожньою.
Нік сидів на старій дерев'яній лавці й дивився кудись удалину.
Не на людей.
Не на будівлі.
А крізь них.
Наче намагався побачити відповідь на питання, яке мучило його.
За спиною почулися кроки.
Дерек мовчки сів поруч. Він поклав руку на плече брата.
Кілька хвилин вони просто сиділи.
Як у дитинстві.
Коли слова були не потрібні.
— Знаєш, — нарешті промовив Дерек. — Ти виглядаєш так, ніби щойно дізнався, що світ круглий.
Нік навіть не посміхнувся.
— Було б значно простіше.
Дерек важко видихнув.
— Тоді розкажи. Поділися болем. Стане легше.
— А що тут розповідати?
Нік провів рукою по обличчю.
— Виявляється, усе моє життя було брехнею.
— Не все.
— Майже все.
Його голос став тихішим.
— Я навіть не знаю, хто я тепер.
Дерек мовчав.
Бо вперше не знав, що сказати братові.
Нік завжди був сильним.
Завжди знаходив вихід.
Завжди захищав інших.
А зараз він виглядав людиною, в якої вибили землю з-під ніг.
— Пам'ятаєш нашу першу битву з демонами? — несподівано запитав Нік.
— Так.
— Мене мало розірвати на шматки.
Дерек усміхнувся.
— Зате ти розірвав їх.
— Саме так
Нік гірко засміявся.
— А тепер я знаю чому.
Він подивився на свої долоні.
— Ось чому я завжди був сильнішим за інших. Це не тільки через Роксану та її подароване безсмертя.
Ось чому темрява ніколи не могла мене підкорити.
Ось чому всі прокляття ламалися.
Ось чому я пережив те, що мало мене вбити.
Дерек опустив голову.
— Тому що ти не людина.
— Так.
Це слово прозвучало важко.
— Я найдавніша зброя проти зла.
Не герой.
Не мисливець.
Не воїн.
Зброя.
Він вимовив останнє слово так, ніби ненавидів його.
— А знаєш, що найгірше?
— Що?
Нік довго мовчав.
— Роксана знала.
Дерек напружився.
— Ніку...
— Вона знала.
Його голос став хрипким.
— І мовчала.
Дерек не став сперечатися.
Бо це було правдою.
— Вона хотіла тебе захистити.
— Від чого?
Нік різко повернувся до брата.
— Від правди?
Від мене самого?
Від того, ким я є?
У його очах промайнув біль.
Не гнів.
Саме біль.
— Я довіряв їй. А вона постійно щось приховує. Немає кінця цим секретам.
Вона щоразу дивиться мені в очі й приховує чергову таємницю.
Дерек глибоко вдихнув.
— Вона тебе любить.
— Я знаю.
— Тоді поговори з нею.
— А якщо я більше не хочу чути напівправду?
Дерек відкрив рот.
І знову закрив.
Бо відповіді в нього не було.

Тихо майже без звуку до них підійшла Роксана. Вона поглянула на Дерека.Дерек одразу зрозумів, що від нього хочуть.
Він подивився спочатку на Роксану, потім на Ніка.
— Тільки не повбивайте одне одного.
Ніхто не посміхнувся.
— Так і знав, — пробурмотів він і пішов геть.
Через кілька секунд вони залишилися самі.
Роксана сіла поруч.
Нік навіть не повернув голови.
Він продовжував дивитися кудись удалину.
— Ніку...
Мовчання.
— Ніку, подивись на мене.
— Навіщо?
Його голос був холодним.
Таким холодним, що в Роксани стиснулося серце.
— Я хочу пояснити.
— Пояснити що саме?
Він нарешті повернувся до неї.
— Яку з твоїх таємниць?
Роксана відчула, як усередині починає закипати роздратування.
— Я мовчала, щоб захистити тебе.
— Від чого?
— Від цього всього!
Вона махнула рукою в повітрі.
— Від долі, яку тобі нав'язали ще до народження. Я знаю що це таке, коли в один прекрасний момент тобі говорять, шо ти не той ким ти є....
Нік гірко засміявся.
— І як? Допомогло?
Роксана опустила очі.
— Я намагалася.
— Ні.
Він похитав головою.
— Ти вирішувала за мене. За нас. Ти завжди так робиш
Ці слова влучили боляче.
— Бо я боялася!
— А я ні?
Його голос раптом став гучнішим.
— Думаєш, мені не страшно?
Думаєш, я хотів дізнатися, що все моє життя було побудоване на брехні?
Роксана теж підвелася.
— Не смій говорити так, ніби лише ти страждаєш!
— А хто ще?
— Я!
Вона вже кричала.
— Я роками носила цей тягар сама!
Я знала, що одного дня правда знищить тебе!
Я знала, що ти зненавидиш мене!
— І тому брехала.
— І тому захищала!
— Це не одне й те саме!
На площі знову запала тиша.
Кілька людей здалеку насторожено озиралися на них.
Але ніхто не ризикував підходити.
Роксана стиснула кулаки.
— Знаєш що?Можливо проблема не тільки в мені.
Нік насупився.
— Про що ти?
— Про нас.
Його погляд став гострішим.
— Поясни.
— Ти хоч раз запитав, чого хочу я?
Нік здивовано кліпнув.
— Що?
— Ти почув.
Роксана зробила крок до нього.
— Ти постійно вирішуєш за мене.Захищаєш мене навіть тоді, коли я не прошу.
Контролюєш мене.
Наказуєш мені.
— Я ніколи...
— Ніколи?
Вона гірко засміялася.
— Серйозно?
Нік мовчав.
— Ти прив'язав мене до себе. Ти забув? Закляттям. Ти позбавив мене волі
Його обличчя напружилося.
— То ти тепер нещасна. Бо я не дав тобі волю знищити землю?
— Коли ти робив прив'язку, я ще не намагалася знищити землю. Ти зробив це, щоб тримати мене, поруч. Незважаючи на те чого хочу я...
Нік відкрив рот.
І не знайшов відповіді.
— Ось бачиш.
Її очі блищали від сліз.
— Ти говориш про мою брехню.Але сам позбавив мене свободи вибору.

На кілька секунд він завмер.
А потім різко засміявся.
Без радості.
Без веселощів.
Лише з втомою.
— Свободи?
Він похитав головою.
— Виявляється, я ніколи її не забирав.
Роксана насупилася.
— Що?
— Якби я справді мав над тобою владу...
Його голос став тихим.
— Ти б не приховувала від мене все це.
Ти б розповіла правду.
Ти б довірилася мені.

— Ніку...
— Досить.
— Послухай мене.
— Досить!
Він різко підвівся.
Весь біль, який він стримував останні години, нарешті вирвався назовні.
— Я втомився, Роксано!
Втомився від таємниць!
Втомився від напівправди!
Втомився щоразу дізнаватися про себе, про тебе  щось нове від когось іншого!
Його голос лунав по всій площі.
Роксана здригнулася.
— Я люблю тебе...
— А я більше не знаю, у що вірити!
Вона мовчала.
А він дивився на неї з болем, який ніколи раніше не показував.
Потім тихо сказав:
— Іди геть.
Роксана зблідла.
— Ніку...
— Іди.
— Будь ласка...
— Я сказав іди.
Роксана відчула, як ноги самі роблять крок назад.
Вона не хотіла.
Вона намагалася залишитися.
Але тіло не слухалося.
Ще один крок.
Роксана ще кілька секунд боролася.
Даремно.
Прив'язка була сильнішою.
Зрештою вона повільно розвернулася й пішла.
А Нік залишився стояти сам посеред площі.
І лише коли її кроки остаточно стихли, він заплющив очі.