Розділ 24.

Після спалаху порталу,
вони опинилися посеред центральної площі табору.
Навколо височіли кам'яні будиночки, між ними горіли смолоскипи, а вечірнє небо затягували важкі хмари. Зазвичай табір був сповнений життя: чути було сміх воїнів, брязкіт зброї, голоси дітей та запах вечері з польових кухонь. Але цього разу все змінилося.
Поява порталу не залишилася непоміченою.
Дерек важко опустився на одне коліно, намагаючись відновити дихання після переходу.
Нік стояв нерухомо, вдивляючись у небо, ніби очікував, що будь-якої миті над табором розірветься сама реальність і з неї вийде Морвейн.
Бо саме це могло статися.
Будь-якої секунди.
— Що, в ім'я Творця, сталося?! — пролунав знайомий голос.
До них уже бігли Арон і Меріон.
Арон першим опинився поруч.
Його погляд швидко ковзнув по присутніх.
— Ви поранені?
— Де Хел?
— Де Хейлі?
Ніхто не відповів.
Дерек повільно підняв голову.
— Думаю це останнє про що нам зараз варто хвилюватися!
Меріон заплющив очі.
— Розповідайте все.
І вони розповіли.
Про книгу.
Про силу, заховану всередині її сторінок.
Про Морвейна.
Про те, що сталося після.
З кожним словом обличчя Меріона ставало дедалі похмурішим.
Коли розповідь закінчилася, старий Бог довго мовчав.
Його пальці нервово стискалися.
Нарешті він заговорив:
— Це погано.Дуже погано.
Ніхто не заперечив.
— Наскільки погано? — запитав Арон.
Меріон повільно перевів погляд на нього.
— Ви навіть не уявляєте.
Він важко зітхнув.
—В книзі вічного падіння  була та кількість магії, про яку ми навіть не здогадуємось...  ми не маємо жодного шансу.

— Супер, просто супер. Як не одне то інше — насупився Дерек.
Меріон опустив голову.
— Книга вічного падіння була і раніше небезпечним артефактом, в тепер в образі мага...
Він подивився на присутніх.
— Тепер він надзвичайно могутній. Сильніший за будь-кого з нас.
Можливо, сильніший за всіх магів та богів цього світу разом узятих.
- Нащо тоді йому Роксана?,- голос Ніка прорвав тишу.
Роксана стояла нерухомо.
Наче не чула жодного слова.
Наче її взагалі тут не було.
Вона дивилася кудись уперед.
Крізь людей.
Крізь будівлі.
Крізь сам світ.
— Роксана?,- Меріон підняв очі на Ніка. Потім він глянув на неї.
Ада обережно торкнулася її плеча.Жодної реакції.
Дівчина навіть не кліпнула.
У її голові лунав лише один голос. Голос Морвейна.

"Ти повернешся до мене..."
Її серце здригнулося.
"Ти чуєш мене, Ліліт..."
Вона заплющила очі.
Але голос не зник.
Навпаки.
Став ближчим.
Наче Морвейн стояв зовсім поруч.
"Вони не зможуть тебе захистити..."
— Роксана!
Голос Ади долинув звідкись дуже здалеку.
"Тільки я..."
— Роксана!
"Тільки я розумію тебе..."
Вона ледь помітно здригнулася.
І знову завмерла.
Дерек спостерігав за цим кілька секунд.
Потім вилаявся крізь зуби.
— Чудово.
Просто чудово.
Він повернувся до Ніка.
— Зроби щось.
— Що?,- здавалось якщо піднести до Ніка свічку, він вибухне.
— Поверни її до тями!
Нік подивився на Роксану.
Її очі були порожніми.
Наче частина її душі досі залишилася там.
Його голос став тривожним.
— Вона все ще пов'язана з ним. Він наклав на неї якесь закляття. Тепер вона сама не своя.
На обличчі Меріона з'явилася тривога.
— Це закляття прив'язки. Але не таке як наклав ти Нік. Він наклав це закляття не через кохання, в через щось інше.
Він знову подивився на Роксану.

Дерек подивився на Ніка
— Тільки ти можеш її повернути. Без неї....
Він обвів поглядом усіх присутніх.
— Нам усім точно кінець.
Нік взяв Роксану за руку і повів в кімнату для нарад.

Нік мовчки зачинив двері кімнати.
Роксана дозволила завести себе всередину без жодного слова.
Вона рухалася наче уві сні.
Наче її тіло було тут, а душа залишилася десь далеко.
Нік підвів її до стільця.
— Сідай.
Вона слухняно опустилася на нього.
Порожній погляд був спрямований кудись у стіну.
Нік присів навпочіпки перед нею.
— Роксано.
Жодної реакції.
— Подивись на мене.
Тиша.
Він відчув, як усередині починає закипати тривога.
— Кохана!!!,- він поклав руку їй на підборіддя і змусив дивитися в очі.
Її очі повільно сфокусувалися на ньому.
На мить.
Потім знову стали далекими.
— До чого він тебе прив'язав?
Мовчання.
— Роксано, відповідай.
Вона навіть не кліпнула.
Нік підвівся.
Пройшовся кімнатою. Він митався наче звір у клітці.
Потім повернувся назад.
— До чого прив'язка?
Знову тиша.
Його кулаки стиснулися.
Страх поступово перетворювався на злість.
— Роксана!,- його голос зірвався на крик.
Вона здригнулася.
— Відповідай!
Його голос гримнув по кімнаті.
Кілька секунд вона дивилася крізь нього.
Потім ледь чутно промовила:
— До крові.
Нік завмер.
— Що?
— Він зробив прив'язку через кров.
У грудях стало холодно.
— Як її зняти?
Роксана опустила погляд.
— Ніяк.
— Брешеш. Завжди є вихід. Наша з тобою прив'язка закінчиться коли ти мене розлюбиш. В цю як закінчити.
— Ніяк, Ніку.
Вона повільно підняла на нього очі.
— Або помре Морвейн.....
Або я.
Світ ніби зупинився.
Нік відступив назад.
Кілька секунд він просто дивився на неї.
Не вірячи.
Не бажаючи вірити.
Потім різко відвернувся.
Він почав ходити кімнатою.
Від одного кута до іншого.
Знову і знову.
Йому хотілося щось розбити.
Закричати.
Знищити весь світ.
Будь-що, аби не чути сказаного.
Жінка, яку він кохав більше за власне життя, сиділа зараз за кілька кроків від нього.
І водночас була далі, ніж будь-коли.
Наче між ними пролягла безодня.
— Я знайду спосіб, — нарешті сказав він і присів поруч. Взяв її руку в свої, підніс до губ і поцілував.
Роксана похитала головою. І видьоргнула свою руку.
— Не знайдеш.
Нік різко піднявся..
Вона заплющила очі.
І цього було достатньо.
Достатньо, щоб ревнощі вп'ялися йому в серце.
— Роксано... Послухай, я розумію що ти зараз під дією закляття. Але прошу тебе. Борись хоч трішки...
Її голос став майже шепотом.
— Боротись? Адже це ти перший поневолив мене.- вона встала,- Тобі не варто бути поруч зі мною.
— Не смій таке казати.
— Це правда.
Вона підняла на нього погляд.
— Частина мене вже належить Морвейну.
Нік відчув, як усередині щось обірвалося.
— Ні.- це прозвучало наче факт. Щось не минуче
— Ти моя!!!!.
— Ніку...
— Я сказав ні!
Його голос луною відбився від стін.
— Я не віддам тебе йому. Навіть якщо доведеться битися з усіма демонами цього світу. Навіть якщо доведеться самому спуститися в Безодню.
Я не віддам тебе.
Роксана дивилася на нього довго.
І вперше за весь вечір туман у її очах ніби трохи розсіявся.
Наче його слова змогли дістатися до тієї частини її яка його кохала