Розділ 20.

Хейлі дивилась на сторінку так, ніби сама книга могла вкусити її.Чорні символи рухались. Наче були живими.

Від них боліли очі, а в голові з’являвся дивний шепіт. Ледь чутний. Божевільний.

Хейлі різко відвернулась.
— Що це за магія?..

Хел провів пальцями по сторінці з майже ніжною обережністю.

— Давніша за д'явола.

Його голос лунав тихо, але в ньому тепер з’явилось щось небезпечне. Одержимість.

— У книзі сказано, що носія темряви неможливо вбити силою. Не можна спалити. Не можна знищити зброєю чи магією.

Він повільно підняв очі на Хейлі.

— Але можна розірвати душу.

У підземеллі стало холодніше.

Хейлі нервово ковтнула.

— І як?

Хел усміхнувся.

— Через те, що тримає її в цьому світі.

У голові Хейлі миттєво з’явився Нік. Вона насупилась.

— Ти знову про нього?

— Саме він прив’язує Ліліт до людяності.

Хел закрив книгу.
— Поки вона кохає його, Роксана ще існує всередині.

— І що нам це дає?

Хел повільно спустився сходами від трону.
Його кроки відлунювали в порожній залі.

— Якщо змусити її повірити, що Нік її зрадив…

— Вона втратить контроль? — швидко перебила Хейлі.

— Ні.

Він зупинився прямо перед нею. І усміхнувся.

— Вона перестане бути Роксаною. Якщо любов тримала Ліліт і Роксану разом… тоді біль міг остаточно їх розірвати.

— І що тоді станеться?

Хел нахилив голову набік.

— Народиться справжня Ліліт.

Навіть Хейлі стало не по собі.

— Ти ж сам казав, що вона занадто небезпечна.

— Так.

Його очі блиснули червоним.

— Але тоді вона стане смертною. Зараз поки в ній живе Роксана, Богиня землі, все в цьому світі бориться за неї. Планета не дозволить її знищити. Але коли добра не стане, коли Роксана зникне. Ліліт давно віддала своє безсмертя Ніку. Вона стане смертною.

Хейлі тихо запитала:

— І як ми це зробимо?

Хел усміхнувся так, що в неї мороз пішов по шкірі.

— Через тебе.

— Що?

— Вона вже ненавидить тебе. Це добре. Залишилось лише зробити так, щоб вона побачила те, що доб’є її остаточно.

Хейлі нервово схрестила руки.

— Нік навіть дивитись на мене не хоче.

— Це не має значення.

Хел повільно відкрив книгу на іншій сторінці.
Символи на ній світились темно-червоним.

— У книзі є ритуал.

Повітря в кімнаті стало важчим.

— Він дозволяє показати людині те, чого насправді немає.

Ілюзія.

Але настільки реальна, що навіть носій темряви не зможе відрізнити її від правди.

Хейлі повільно почала усміхатись.

— Тобто… вона побачить, як Нік…

— Зраджує її.

Хел закрив книгу.

— І коли Роксана зламається… ми отримаємо шанс убити Ліліт.

Роксана стояла біля вікна.
За склом повільно темніло небо. У дворі ще чулися голоси людей, дитячий сміх, дзенькіт посуду. Табір жив далі, ніби намагався переко нати сам себе, що все закінчилось.Але Роксана ненавиділа ці звуки.
Вони дратували.
Нагадували про слабкість.
Двері за її спиною тихо відчинились.
— Можна?
Голос Ірем був тихим. Обережним.
Роксана навіть не обернулась.
— Ти вже зайшла.
Ірем повільно підійшла ближче. Вона дивилась на доньку так, ніби намагалась знайти знайомі риси серед цієї нової холодної жінки.
І знаходила.
У волоссі.
У голосі.
Все інше стало чужим.
— Я просто хотіла поговорити, — тихо сказала Ірем.
Роксана ледь усміхнулась.
— Люди дуже люблять говорити.
— Рокс…
— Не називай мене так.
Ірем замовкла.
Біль промайнув у її очах.

— Я знаю, що тобі зараз важко, — продовжила Ірем уже тихіше. — Але ти все одно моя донька.
Роксана повільно повернула голову.
Її очі холодно блиснули.
— Ні.
Одне коротке слово.
І в кімнаті стало холодніше.
— Ти мені не мати.
Ірем застигла.
Роксана зробила крок ближче.
— Я дочка Богині й д'явола.
Її голос звучав майже гордо.
— А ти просто нікчемна людинка.
Слова вдарили сильніше за будь-яку зброю.В очах Ірем одразу з’явились сльози.
Вона намагалась стриматись, але губи все одно затремтіли.
І саме в цей момент двері різко відчинились.
— ТИ СЕРЙОЗНО?!
У кімнату влетіла Еббі.
Розлючена настільки, що навіть не помітила небезпеки.
Вона одразу підійшла до матері й стала перед нею.
— Ти довела її до сліз!
Роксана повільно перевела на сестру погляд.
Усередині щось почало закипати.
— Відійди, Еббі.
— Ні! — майже крикнула вона. — Що з тобою сталося?! Це ж мама!
— Замовкни.
— Ні, це ти послухай! Ми всі тут намагаємось бачити в тобі Роксану, а ти поводишся як…
Вона не договорила.
Бо темрява навколо Роксани раптом здригнулась.
Свічки згасли.
У кімнаті стало важко дихати.
Еббі миттєво замовкла.
Роксана повільно стиснула кулаки.
На секунду в кімнаті запанувала абсолютна тиша.
А потім Роксана різко відвернулась.
І просто пішла до дверей.

Роксана буквально вилетіла з кімнати. Двері за її спиною грюкнули так сильно, що по стінах пішла дрібна тріщина.
Вона йшла коридором швидко, майже не торкаючись підлоги. Її дихання було важким, а  очі палали люттю. Темрява навколо реагувала на кожну емоцію. Ліхтарі миготіли. Тіні на стінах ворушились, ніби живі.
Її трясло.
Не від страху.
Від ненависті.
До цього місця.
До людей.
До самої себе.
Кожне слово Ірем досі луною билося в голові.
«Ти все одно моя донька».
Роксана різко зупинилась посеред коридору й стиснула кулаки так сильно, що нігті впились у шкіру.
— Ні… — тихо прошепотіла вона сама собі. — Ні.
Вона більше не Роксана.
Не слабка дівчина, яка плакала через чужий біль.
Не та, що вірила людям.
Не та, що любила цей клятий світ.
Тепер вона сильна.
І саме в цей момент за повороту вийшов Нік.
Він одразу помітив її стан.
— Що сталося?, -він підійшов до неї сзаду, обняв за талію та окунувся носом у її волосся, вдихаючи запах.
Роксана різко прибрала його руки, та повернулась дивлячись прямо йому в очі.
— Я ненавиджу це місце!
Її голос ударив луною по коридору.
— Ненавиджу цих людей! Їхні погляди! Їхні спроби зробити вигляд, ніби все нормально!
— Я не хочу тут бути! Не хочу слухати їх! Не хочу грати роль тієї, ким більше не є!
Нік мовчки дивився на неї.
А вона продовжувала:
— Вони всі дивляться на мене так, ніби я повинна знову стати старою Роксаною! Але її більше немає!
Кілька секунд у коридорі чулося лише її важке дихання.
А потім Нік спокійно сказав:
— Дивно. Раніше ти все це любила.
Роксана різко засміялась.
— То була не я.
Вона зробила крок ближче.
— Тепер я справжня.
Нік похитав головою.
І тихо відповів:
— Дівчинко… ти і є Роксана, яку я знав.
На секунду в її очах промайнуло щось небезпечне.
А потім вона усміхнулась.
— Смішно чути це від тебе.
Її погляд ковзнув по ньому уважніше.
— Бо ти теж уже не той Нік.
Ці слова прозвучали набагато тихіше.
І чомусь болючіше.
Роксана розвернулась і пішла далі коридором, залишивши його самого.
Нік кілька секунд мовчки дивився їй услід.
І саме в цей момент щось блиснуло в темряві.
Енергетична куля.
Чорна зсередини й багряна по краях. Вона врізалась Ніку просто в груди.
Усе сталося настільки швидко, що він навіть не встиг зрозуміти.
Лише різкий біль.
І темрява.
Нік похитнувся й упав на коліна, а потім непритомний повалився на холодну кам’яну підлогу.
Із тіні повільно вийшли Хел і Хейлі.
Хейлі одразу кинулась до Ніка.
— Боже… що ти зробив?! З ним усе нормально?!
Вона торкнулась його обличчя тремтячими руками.
Хел закотив очі.
— Він безсмертний, дурепо.
Його голос був роздратованим.
— Це маленьке закляття. Воно протримається недовго.
Він нахилився до непритомного Ніка й холодно усміхнувся.
— Тому швидко до діла.
Хейлі нервово кивнула.