Розділ 19.

Небо стало світлим, сонце торкалось верхівок дерев, люди вже виходили на вулиці, але відчуття спокою так і не з’явилось.
Бо зло не зникло.Воно просто тепер жило серед них.У кімнаті для нарад знову зібрались майже всі.
Меріон стояв біля столу, схрестивши руки на грудях. Ада мовчки дивилась у вікно. Елла сиділа осторонь, досі не до кінця оговтавшись. Дерек нервово постукував пальцями по столу, а Арон виглядав так, ніби не спав всю ніч. Лея виглядала спокійною, але всередині бушувало полум'я.
Д'явола більше не існувало.
Чаша знищена. Світ врятований.Правда ж?
Тільки чомусь ніхто не відчував перемоги.

— Це якась дурня, — першим не витримав Дерек, розтягнувши губи в божевільній прсмішці. — Ми повинні святкувати, але замість цього сидимо тут і боїмось дихати.

— Бо проблема нікуди не поділась, — тихо сказав Арон.
Ніхто навіть не сперечався.
Меріон повільно підняв погляд.

— Д'явола більше немає. І це добре.  Але є Нік. І є… вона.
Ім’я Ліліт ніхто так і не наважився вимовити.
Елла опустила очі в підлогу.
Бо після того, як Роксана мало не вбила її просто посеред площі, навіть вона вже не знала, кого бачить перед собою.Сестру?
Чудовисько? Чи щось між цим.
Ада важко видихнула.
— Учора вона повернула нас до життя. Воскресила людей. Відновила табір.

— А потім мало не зламала Еллі шию, — сухо нагадав Дерек.

Заперечити було нічого.
Арон повільно потер обличчя руками.

— Ось саме це і лякає найбільше. Сьогодні вони нас рятують. Завтра можуть знищити.
Меріон похмуро подивився на двері.

— І що нам із цим робити?

Відповіді не було. Ніхто з них не міг убити Ніка чи Роксану. Навіть об'єднавши всі сили разом, їхня сила не зрівняється з силою Ніка та Роксани.

— Ми стали заручниками власних рятівників, — тихо сказав Арон.

За вікном почувся дитячий сміх.Кеті й Мері бігали біля дуба, ніби світ справді став безпечним.

Діти бігали між лавами, ховались за деревом, сміялись так голосно, ніби вчора тут не було смерті й руїн.Еббі сиділа просто на траві й намагалась спіймати Кеті, яка з вереском втекла від неї до дуба.
— Я вас зараз обох знайду! — сміючись крикнула вона.
Мері одразу видала сестру:
— Вона за деревом!
— Зрадниця! — обурилась Кеті й кинулась навтьоки.
Неподалік на лаві сиділа Ірем. З боку вона виглядала спокійною. Навіть усміхнулась, коли Кеті мало не впала, перечепившись об коріння дуба. Але руки жінки були занадто сильно стиснуті на колінах. Вона весь час поглядала в бік підземелля.Наче чекала, що звідти знову вийде щось страшне.

На площу вийшли Нік і Роксана, тримаючись за руки.
Розмови навколо стихли майже миттєво. Роксана йшла спокійно. Впевнено. Темне волосся спадало на плечі, а її обличчя залишалось холодним і красивим до небезпечного.
Поруч із нею Нік виглядав так, ніби йому абсолютно байдуже, що думають інші.
Мері й Кеті помітили їх першими.
— МАМА! ТАТО!
Обидві дівчинки одразу побігли до них. Кеті буквально врізалась Ніку в ноги, а Мері обійняла Роксану за талію.
Нік одразу присів, щоб бути з ними на одному рівні. На його обличчі з’явилось щось справді тепле.
— Ну привіт, монстри.
— Ми не монстри! — обурилась Кеті.
— Це ще не доведено.
Мері тихо засміялась.
Роксана ж стояла нерухомо.
Навіть не дивилась на дітей.
Наче не знала, що з ними робити.
Кеті обережно потягнула її за рукав.
— Мам…
Роксана повільно опустила на неї погляд.
— Що?
— Ти з нами пограєшся?
— Ні. - на її обличчі з'явилась суміж роздратування та здивування.
Кеті одразу засмутилась.
— Чому?..
— Нехай Еббі з вами грається....
Нік повільно підняв очі на Роксану. Лише один погляд.
І цього вистачило.
Роксана важко видихнула й закотила очі так демонстративно, що Еббі ледь стримала сміх.
— Боже, як ви мене всі дратуєте…
Вона все ж присіла поруч із дітьми. Кеті одразу засяяла від радості й обійняла її за шию.Роксана завмерла.
Наче досі не звикла до того, що хтось торкається її ось так. Без страху.
— Ми хочемо гратися всі разом! — радісно заявила Мері.
— Це звучить жахливо, — пробурмотіла Роксана.
— Ти виживеш, — сухо кинув Нік.
— На жаль.
Кеті вже тягнула їх обох до дуба.
І тільки вони збирались почати гру, як на площу вибіг чоловік.
Він важко дихав.
— Н-Ніку…
Нік повільно підвівся.
— Що сталося?
Чоловік ковтнув повітря й хрипко сказав:
— Хейлі… її немає в підземеллі.
Посмішка зникла з обличчя Ніка одразу.
Роксана теж повільно випрямилась.

До Ніка й Роксани швидко підійшли інші. Меріон, Ада, Елла, Дерек, Арон. Вони явно вже чули новину про втечу Хейлі.
Дерек виглядав роздратованим.
— Як вона взагалі змогла втекти?
— Питання краще ставити тим, хто охороняв підземелля, — спокійно сказала Роксана.
На її губах з’явилась тонка насмішкувата усмішка.
— Вражає. У вас там сиділа вбивця, одержима психопатка, а ви навіть втримати її не змогли.
Елла різко підняла на неї погляд.
— Тут куди не глянь, одні психопати.
А Елла продовжила вже холодніше:
— Тож однією більше, однією менше.
Роксана зробила крок до неї миттєво. Настільки швидко, що навколо ніби навіть повітря стало важчим.
Золоті очі спалахнули.
— Повтори.
Елла не відступила.
Хоч було видно, як напружились її плечі.
І саме в цей момент Нік спокійно взяв Роксану за руку. Міцно.А потім повільно помахав вказівним пальцем перед її обличчям.Ніби попереджаючи.
Роксана завмерла. На її щелепі сіпнувся м’яз.
Вона повільно повернула голову до Ніка, явно стримуючи бажання послати його кудись дуже далеко.
Але все ж зробила крок назад. І стала на місце, стиснувши зуби так сильно, що це було помітно навіть збоку.
Дерек тихо пробурмотів:
— Це вже навіть смішно.
— Замовкни, — одночасно сказали Нік і Роксана.
Дерек підняв руки вверх, ніби говорив добре мовчу.
Нік спокійно подивився в бік лісу за межами табору.
— Нехай іде.
Усі повернулись до нього.
— Що? — перепитав Меріон.
Нік навіть плечима ледь помітно знизав.
— За межами табору вона довго не проживе.
Його голос був абсолютно байдужим.
На кілька секунд усі замовкли.