Розділ 2.

Глибоко під землею, там, куди не доходило ні сонце, ні тепло, існувало місце, про яке світ давно забув.
Кам’яна зала.
Величезна.
Темна.
Стіни були вкриті старими символами, які ледве світилися тьмяним червоним світлом. Вологе повітря пахло попелом, металом і чимось древнім.
Тут не було життя.
Лише сила.
Жива.
Небезпечна.
Посеред зали стояв трон із чорного каменю.
Грубий. Масивний. Наче вирізаний із самої темряви.
І на ньому сидів Нік.
Зовні він майже не змінився.
Той самий чоловік, якого колись любила Роксана.
Темне волосся.
Гострі риси обличчя.
Спокійний погляд.
Красивий настільки, що це навіть лякало.
Але тепер у ньому було щось інше.
Щось холодне.
Нелюдське.
Темрява більше не жила поруч із ним.
Вона жила всередині.
Чорні вени іноді проступали під шкірою на шиї та руках, зникаючи так само швидко. Тінь біля його ніг рухалась окремо від нього, мов жива істота.
І очі.
Найстрашнішими були саме вони.
Бо інколи в них ще можна було побачити того Ніка.
А інколи… нікого.
У підземній залі лунав тихий тріск вогню.
Нік сидів мовчки, дивлячись кудись у темряву.
— Ти знову не спиш.
Голос пролунав спокійно.
Із тіні вийшов брат Роксани, Хел.
Колишній слуга Д’явола.
Тепер… майже друг.
Він більше не носив чорного плаща з капюшоном. Темне волосся спадало на обличчя, а в очах з’явилось щось людське.
Хоча страх перед Ніком нікуди не зник.
— Сон для людей, — тихо відповів Нік.
Хел гірко усміхнувся.
— А ти вже не людина?
Нік повільно перевів на нього погляд.
І повітря в залі одразу стало важчим.
— Я дуже стараюсь пам’ятати, ким був.
Навіть брат Роксани замовк.
Бо знав правду.
Темрява в Ніку росла з кожним днем.
Повільно.
Невблаганно.
Раптом із глибини зали почувся звук ланцюгів.
Обидва повернули голови.
У центрі кам’яного кола, вкритого символами, сидів Д’явол.
Скутий.
Ослаблений.
Його колись велична сила тепер ледве відчувалась.
Чорні крила давно зникли.
Але очі…
очі все ще палали ненавистю.
— Ви обоє робите помилку, — тихо сказав він.
Нік навіть не подивився в його бік.
— Замовкни.
Д’явол усміхнувся.
Слабко.
— Ти боїшся її.
Нік повільно піднявся з трону.
Він підійшов ближче до Д’явола.
— Я не боюсь Роксани. Вона слабка, от тільки...
— Боїшся, — тихо відповів той. — Бо знаєш, ким вона може стати.
Нік схопив його за горло.
І кам’яна підлога тріснула під ногами.
— Після твоєї смерті вся твоя сила перейде до неї, так?
Д’явол усміхнувся ширше.
— Вона моя спадкоємиця.
Темрява в залі почала рухатись швидше.
Нік дивився на нього довго.
Небезпечно спокійно.
— Саме тому ти досі живий.
Хел повільно опустив очі.
Бо навіть йому стало моторошно від цих слів.
Нік відпустив Д’явола.
І повернувся до трону.
— Ліліт більше ніколи не стане сильнішою за мене. І поки я не знайду спосіб забрати твої сили собі, ти житимеш.
Д’явол тихо засміявся.
Хрипко.
Майже пошепки.
— Ти вже схожий на мене більше, ніж думаєш.
Нік завмер.
Лише на секунду.
А потім вся зала різко потемніла.
І навіть Д’явол перестав усміхатись.
- Ні..... Я гірший за тебе. Ти хотів знищити землю і звільнитись. А я хочу щоб вони поклонялись мені. І так і буде.

У кімнаті для нарад було незвично тихо.
Колись тут сперечались, будували плани, святкували перемоги. Тепер же в повітрі висіла тривога, яку вже ніхто не намагався приховати.

На великому дерев’яному столі лежали карти, записи Меріона та кілька дивних чорних уламків, які принесли люди Ади. Від них ішов слабкий холод.

Лея нервово ходила кімнатою.

— Це не має сенсу, — сказала вона різкіше, ніж хотіла. — Істоти, які відроджуються з попелу? Ми ж не в казці жахів.

— На жаль, саме там ми й живемо, — втомлено відповів Дерек.

Арон мовчав.

Він стояв біля вікна, дивлячись на бар’єр, який мерехтів золотавим світлом навколо табору.

— Вони з’являються дедалі ближче, — тихо сказав Меріон. — За останній тиждень ми втратили ще два зовнішні пости.

Лея різко зупинилась.

— І ми досі не знаємо, що це за істоти?

— Ні.

— Хто їх створив?

Меріон повільно подивився на Роксану.

— Ось цього я боявся найбільше.

Роксана сиділа мовчки від самого початку наради.

Вона виглядала спокійною.

Занадто спокійною.

Її пальці повільно ковзали по дерев’яному столу, і там, де вона торкалась, з’являлись тонкі зелені паростки.

Сила Землі тепер була частиною її повністю.

Жива.

Природна.

Але всі в цій кімнаті знали правду.

Вона більше не була тією Роксаною, яка могла самотужки знищити армію Пекла.

Темрява покинула її.

І разом із нею пішла частина тієї страшної сили, якої боявся навіть Д’явол.

— Скажи це вголос, — тихо промовила Роксана.

Меріон важко видихнув.

— Якщо ці істоти пов’язані з темрявою… то зараз у світі є лише одна істота достатньо сильна, щоб створити їх.

Ніхто не відповів.

Бо всі й так знали ім’я.

Нік.

Навіть думати про це було дивно.

Неправильно.

Хейлі першою похитала головою.

— Ні. Це не він.

— Ми не знаємо, ким він став, — спокійно відповів Арон.

— Він не став чудовиськом!

— Хейлі…

— Ні! — вона різко повернулась до всіх. — Він би ніколи…

— Мій брат, на таке не здатен, — тихо сказав Дерек.

Роксана заплющила очі.

Ці слова вдарили болючіше, ніж мали.

Бо вона теж це відчувала.

Зв’язок між ними не зник.

Іноді вночі вона прокидалась від хвилі чужої сили, яка проходила крізь усе тіло.

Темної.

Величезної.

Небезпечної.

І щоразу її серце стискалось від усвідомлення однієї страшної правди.

Тепер найсильнішим був Нік.

Сильнішим за неї.

Сильнішим за Д’явола.

Можливо… сильнішим за будь-кого, хто існував до нього.

До кімнати зайшла Ада, обпершись на плече Елли.

— Я відчула надзвичайну силу, коли наш табір упав.

Усі подивились на неї.

Богиня кохання виглядала блідою навіть зараз.

— Це була не просто темрява, — тихо сказала вона. — Вона ніби… жива.

Роксана повільно підняла голову.

— Ти думаєш, це може бути Нік?

Ада довго мовчала.

А потім прошепотіла:

— Я незнаю. Але ми мусимо бути готові. А особливо ти.
Ніхто не наважувався заговорити першим.
За вікнами шумів вітер, а золотий бар’єр навколо табору ледь помітно мерехтів, ніби теж нервував.
Роксана повільно підвелась із місця.
Усі погляди одразу перейшли на неї.
Вона виглядала спокійною.
Але тільки зовні.
Її руки тремтіли.
Ледь помітно.
— Навіть якщо це Нік… — почала вона тихо. — Як ми маємо його знищити?
Ніхто не відповів.
Бо відповіді не існувало.
Роксана гірко всміхнулась.
— У нього моя сила.
Вона подивилась на свої долоні, ніби досі не могла звикнути до цієї думки.
— Моє безсмертя.
Її голос став тихішим.
— І нескінченна кількість темряви всередині.
Меріон повільно опустив очі.
Він уже думав про це.
Усі вони думали.
Але ніхто не хотів вимовляти це вголос.
— Він незнищенний, — сказала Роксана.
Слова прозвучали майже порожньо.
Наче вона говорила не про чудовисько.
А про людину, яку любила.
— Роксана… — тихо почала Елла.
Але вона похитала головою.
— Ні. Послухайте мене.
У її голосі раптом з’явилась втома.
Справжня.
Глибока.
— Якщо Нік справді став тим, кого ми боїмося… ніхто з вас не зможе його зупинити.
Вона ковтнула повітря.
І ледве змусила себе договорити:
— Навіть я.
Лея різко похитала головою.
— Ти не можеш так говорити.
— Це правда.
Роксана подивилась у вікно.
Кудись далеко за бар’єр.
— Я не зможу
Вона приклала руку до грудей.
— Він... Це ж Нік
Її голос зламався вперше за всю розмову.
— Я не можу боротися з ним. Зовсім недавно я віддала своє життя, тільки б він жив. Він моє світло. Я не можу боротися з ним.
У кімнаті стало холодніше.
Навіть рослини на столі повільно зів’яли від її емоцій.
— Я теж… — тихо сказав Дерек. — Це мій брат. Єдиний вихід це знайти його і повернути. Без варіантів.
— Дерек, Роксана… — Меріон зробив крок до них.
— Я не можу! — тепер її голос зірвався.
— Ви не розумієте?!
Її очі блищали від сліз, які вона так довго стримувала.
— Це Нік!
— Він не чудовисько для мене! Не монстр! Не темрява!
Вона важко вдихнула.
— Він мій чоловік.
Ада опустила голову.
Дерек стиснув кулаки так сильно, що побіліли пальці.
Елла дивилась на сестру з болем.
Бо вперше за весь цей час Роксана дозволила собі зламатися.
— Я шукала його щодня, — прошепотіла вона. — Частина мене досі вірить, що я знайду того Ніка… якого знаю.
Її голос став тихим.
— І якщо одного дня мені доведеться обирати між світом і ним…
Вона не закінчила.
Бо всі й так зрозуміли відповідь.
Саме в цей момент бар’єр навколо табору різко здригнувся.
Раз.
Другий.
А потім у повітрі пролунав глухий удар.
Наче щось величезне торкнулося його з іншого боку.
Усі різко обернулись до вікна.
І десь у темряві лісу…
запалали сотні білих очей.