Глава 18

Наступні кілька днів я, заборонивши собі розмірковувати про майбутнє і хвилюватися через теперішнє, провела в кімнаті пана Ремо, зайнявши його прекрасне ліжко. Щоб відновитися після хвороби, я потребувала багато відпочинку, та й настоянки, якими мене щедро частували, викликали сонливість, тож майже весь час я спала. Іноді мені снилися кошмари, в яких знову і знову доводилося переживати недавні жахіття: то Гако Еттані душив мене поясом, то Ремо топив у крижаній воді, і щоразу я прокидалася, надсадно кашляючи і задихаючись. З сумом я думала, що мені ніколи не позбутися цих спогадів, і все життя, хоч би як воно склалося, мені доведеться щоночі кричати від страху.

Після одного з таких пробуджень я побачила, що пан Альмасіо сидить біля ліжка, тримаючи в руках якісь папірці. Придивившись, я зрозуміла, що він вивчав мої малюнки, чекаючи, коли я прокинуся. Чомусь мені стало зовсім моторошно, немов Ремо тепер пробрався і в мої добрі спогади про життя у Венті, коли я ще й уявити не могла, які біди на мене чекають попереду. Будь-яка думка про пана Альмасіо, навіть найбільш скороминуща, змушувала мене знову і знову відчувати біль від побоїв, смак крові в роті, паралізуючий страх, який я відчула під час нашої розмови біля моря. Тепер усе це проникло і в моє минуле, раніше захищене від липкої темної безвиході, що огорнула моє сьогодення, немов цвіль.

- Ти не надто вправна в малюванні, - сказав він, - але помітно, що тобі воно приносить задоволення. Трапляються досить вдалі начерки, хоча я вкотре переконався, що відбиток жіночої натури помітний на всьому, чим жінкам спаде на думку зайнятися від неробства. Там, де чоловік обійшовся б парою штрихів, ви неодмінно витрачаєте безліч зусиль на незначні деталі, геть забуваючи про композицію в цілому.

Я не знайшлася, що відповісти на його зауваження, бо й сама вважала, що малюю вельми посередньо, тому недоречно запитала:

- А ви захоплюєтеся малюванням?

- Колись, в юності я подавав надії, але кар'єра художника навряд чи підходила мені, - відповів Ремо так невимушено, ніби не він кілька разів нещодавно обіцяв мене вбити. - Я був єдиним сином у сім'ї і завжди знав, що мені доведеться докласти всіх зусиль для того, щоб повернути належне місце моєму роду. Якщо вже мої попередники змогли впродовж доброї сотні років не схилитися перед Брана, які в ту пору набрали повної сили, то мені, який живе під час занепаду цього проклятого роду, не можна упускати свій шанс.

Помітивши, що я збираюся поставити наступне запитання, він наказав мені замовкнути жестом, і додав:

- Зрозуміло, я ніколи про це не шкодував. Ти не тільки нерозумна, а й сентиментальна, якщо вирішила про це запитати. Погане поєднання, яке принесе тобі ще багато розчарувань, якщо я залишу тебе в живих, звісно. Але повернуся до твоїх малюнків. Що за хлопець удостоївся бути зображеним тобою кілька разів?

- Це мій покійний чоловік, Лесс, - відповіла я.

- Ти була одружена? - пан Ремо не зміг приховати свого здивування. - Овва, ну що за шахрай! Я маю на увазі твого батька - він ні словом не обмовився про твоє вдівство. І що за вдача була у твого покійного чоловіка? Я бачу, він був молодим...

- Так, ми з ним були ровесниками, - відповіла я, насилу добираючи слова. - Він вирізнявся м'якістю і добротою характеру, любив читання...

- ...Напевно, до того ж, був благородним, чесним і хоробрим, та ще й виявляв до тебе рідкісну повагу, і ти надзвичайно сильно любила його. Це відчувається в кожному малюнку, - продовжив Ремо з їдкою усмішкою. - Залишається тільки спитати, як же ти змогла задовольнитися після цього Віко Брана?.. Чи часто замислювалася над тим, що Віко відчуває зараз, знаючи, що ти в моїх руках, але не здатний нічого змінити? О, якби він бачив, як гарненько ти зараз лежиш на м'яких подушках, то його поведінку можна було б зрозуміти. Але він думає, що ти зараз або мертва, або кричиш від болю, поки я ламаю черговий твій маленький пальчик, і все рівно нічого не вчиняє. Наскільки я знаю, у Мальтерані так само щоночі влаштовують гулянки, незважаючи на гнів Рагірро Брана, який відчуває, що скоро доведеться іклами й пазурами вчепитися у владу, аби її не втратити. Але Віко до цього немає діла, як і до твоєї долі. Що за паскудний покидьок! Відступитися від жінки, яка довірила йому і свою честь, і життя! Інший би вважав за краще загинути, але боротися до кінця... І заради цієї істоти ти зрадила мене, Годе. Невже настільки сліпа твоя любов?

Щось у голосі Ремо змусило мене кинути погляд на нього, і, - дивна річ, - пан Альмасіо замовк.

- А ви б хотіли, щоб так покохали вас? - прийшла моя черга недобро посміхнутися.

Звісно ж, відповіді я не дочекалася. Ремо різким порухом склав усі папірці докупи, немов не почувши мого запитання, і промовив:

- Утім, як я вже казав, малюнки твої не надто цінні, тож запізно погоджуся з твоїм батьком - спалити, та якнайшвидше.

Мій погляд метнувся до каміна, де ще потріскувало полум'я, і Ремо, помітивши це, вкрадливо запитав:

- Чи, можливо, тобі шкода свою мазню? Може, хоча б заради неї ти приборкаєш свою гордість і наважишся мене про щось попросити?

- Ідіть до біса, пане Альмасіо, - втомлено сказала я і відвернулася. Я припускала, що оскаженілий Ремо зараз схопить мене за волосся, витягне з ліжка і пхне обличчям у розпечене вугілля, але цього не сталося. Він лише глузливо розсміявся і кинув малюнки у вогонь, як і обіцяв.

- У мене найближчим часом не буде можливості приділяти тобі увагу, тож скористайся цим вдалим збігом обставин, розумно не нагадуючи про себе дурними витівками, - сказав він на прощання.